Ківі подих перехопило:
— Шість…
Шість днів.
Вона була замкнена тут шість днів?
Здавалося, наче ціле життя.
Два життя.
Як могло спливти так мало часу?
— Йому щодня ліпше, — швидко сказала Наарі, і якщо вона й побачила в Ківи на очах сльози безсилля, то не звернула уваги. — Мені вдалося прослизнути до нього тільки двічі: за ним спостерігають майже так само ретельно, як за тобою. Але я промила, обробила його рани — бачила раніше, як ти це робиш. Натяків на зараження немає, але Тіпп дав мені трохи пелюсток ільхоквітки, щоб він їх пожував про всяк випадок. Сказав, вони разом із живицею з райґрасу гарно очищують кров.
— Добре, — відповіла Ківа незнайомим, здушеним голосом. — Це добре.
Шість днів.
Вона не могла в це повірити.
Та зусиллям волі опанувала себе, пригадуючи, про що попередила Наарі: вони мають лише кілька хвилин — і спробувала розставити пріоритети серед того, що потрібно було дізнатися.
— З Тіппом усе гаразд? — запитала вона, хоча вартова щойно його згадала.
— Усе, — запевнила її Наарі. — Він хвилюється за тебе, я за ним наглядаю.
— А як Тільда?
Відповідь Наарі затрималася, наче та не могла повірити, що Ківа марнує час, питаючи про Бунтівну Королеву, але врешті відповіла:
— Без змін. — Вона замовкла, тоді додала: — Тіпп вартує її, наче пес, майже не виходить з лазарету, весь час поруч. Каже, ти так само вчинила б, тож наглядає за нею замість тебе.
«Ох, Тіпп», — Ківа з новою силою відчула спалах ніжності до хлопчика, щиро за ним сумуючи, бажаючи, аби хоча б знак його схвильованої активності проник у її темну камеру. Йому не був би потрібен люмонієвий ліхтар — він би собою освітив приміщення.
— А отрута? — запитала Ківа, не спроможна чекати довше. — Шість днів… я думала, минуло більше часу… Але ти здогадалася? Я гадала спершу, чи то не могла бути Креста, але не думаю…
— То не Креста, — промовила Наарі. З її голосом було щось не так. Надто низький, надто рівний, надто сповнений емоцій. Злість, недовіра… відчай.
— Тож ти здогадалася? — запитала Ківа, бо, незважаючи на дивний тон Наарі, це вже було полегшенням.
— Після каменярні, — сказала вартова, досі дивним тоном, — Оліша мене розшукала, усвідомлюючи, що ми з тобою зблизилися. Вона на тебе сердилася, мовляв, ти нехтувала обов’язками цілительки. Коли вона розповіла мені про піали, які вони з Нерґалом роздавали, в мене не пішло багато часу на те, аби здогадатися, що в них насправді було, — Наарі похитала головою. — Не можу повірити, що це відбувалося в нас прямо під носом.
— Ми не могли знати, — зітхнула Ківа, хоч і сама на себе сердилася.
— Я поговорила з Наглядачем Руком, — продовжила Наарі. Вона посунулася на долівці, заламала руки. Ківа ніколи не бачила вартову в такому розпачі. — Все йому розповіла: про всі тести, які ти проводила, про те, що не було результату. Тоді переповіла, що ти сказала в каменярні і що я дізналася про так званий засіб для зміцнення імунітету.
Ківа зачекала, а коли Наарі нічого більше не повідала, озвалась:
— І?
Наарі глибоко вдихнула.
— І він уже знав про це.
Ківин шлунок каменем зірвався вниз. Заперечення вирвалося різко й наполегливо:
— Ні, ні! — хрипко вигукнула вона, пригадуючи, як той застав її з піалою в руках перед Випробуванням Водою. Подивився просто на неї і запитав, що то.
А тоді… його очі звузилися, коли вона відповіла, і він відмовився говорити з нею віч-на-віч, навіть коли вона просила про це. Якщо він дійсно вже тоді знав правду…
— Чому він нічого не сказав? — спитала Ківа.
Наарі промовчала, не дивлячись на неї, і Ківа продовжила нарікати:
— Стільки часу змарновано! Якщо він знав про піали, чому дозволив нам марно шукати джерело? Ти могла б відстежити постачальника, а я — працювати над ліками! Ми стільки могли б зробити по-іншому, якби знали! Стільки людей не померли б!
Ківа палала від обурення. Якби в її камері було місце, вона зірвалася б на ноги й почала б ходити туди-сюди. Про що тільки Наглядач Рук собі думав, приховуючи від неї таке? Як давно він знав? Після Випробування Вогнем він сказав їй: «Хай щастить. Багато життів покладено на тебе». Він уже тоді знав? Просто насміхався з неї, коли вона зазнавала невдачі за невдачею?
«Подібне траплялося багато років тому, невдовзі після того, як я став Наглядачем. Ти, напевно, була надто юна, не пам’ятаєш…»