Ківине тремтіння стало сильнішим. Вона вже в уяві бачила, як це відбувається. За час її перебування в Заліндові сталося кілька заколотів, пережити кожен було жахіттям, але найгірші — ті, після яких лишалися десятки, а то й сотні загиблих, — траплялися тільки двічі. Ківа після обох місяцями страждала від кошмарів, боячись, що кожен найменший звук запустить новий смертельний заколот і масові страти після нього.
В’язні ніколи не перемагали. Мали чисельну перевагу, але були слабкі, недогодовані, виснажені, а вартові мали відмінне здоров’я та смертоносну зброю плюс перевагу спостережних веж і стін.
Заколоти перетворювали Заліндов на бійню, і результату, крім спустошення, не було.
— Коли я дізналася про те, що відбувається, поїхала у Васкін і відправила офіційного листа королю Стеллану й королеві Аріані, — повідомила Наарі, її голос тепер був міцним, вона намагалася дати Ківі зрозуміти, що діяла, наче одна могла все виправити. — Розповіла про Рука й отруту. Вони покладуть цьому край. Це варварство, навіть як на Заліндов. Вони цього не допустять. І коли в’язні більше не помиратимуть — усе заспокоїться. Повернеться в норму.
— Чому королю з королевою взагалі цим перейматися? — Ківин голос звучав далеким навіть для власних вух, безнадійність поглинала її всю. — Ти тюремна вартова. В їхніх очах — порожнє місце. Їм взагалі начхати буде на те, що ти розповіла!
Слова були жорстокими, і якби Ківа не була настільки розбурхана почутим, вона повелася б тактовніше. Але Наарі не образилася. Хіба що спантеличилась.
— Тюремна вартова? — повторила вона, хмурячись, і повільно запитала: — Ти поговорила з Джареном? Унизу, в каменярні?
Ківині думки досі були лише про відкриття щодо отрути й загрозу заворушень. Вона боялася, що це може означати для кожного, для всіх. Наарі мала рацію: Рукові дії — варварські. Але думати, що королівська сім’я Евалону втрутиться, коли саме через них у Заліндові так багато в’язнів… Наарі розмріялась. І взагалі, навіть те, що вони прочитають лист, Ківа вважала малоймовірним.
— Він тобі не сказав?
Слова вартової привернули Ківину увагу. Наарі дивилася недовірливо.
— Не сказав чого?
— Ти ж бачила його магію, — мовила Наарі розгублено. — Він скористався нею, аби врятувати тебе.
Ківа не встигала за думками — їй не вдавалося збагнути, чому Наарі така стурбована.
— Я знаю. — Вона обвела рукою камеру: — Тому ми й тут — бо він втрутився.
Ні, Ківа не жалілася. Джарен дійсно витяг її з лап смерті. Вона ненавидить Безодню, але принаймні жива. Джарен також.
— Тоді… ти знаєш, хто він, — затинаючись, промовила Наарі.
Ківа нахмурила брови:
— Хто він…
І голос зійшов нанівець, і щось клацнуло в мозку.
«Не можна казати нікому, хто я такий».
Джарен так їй мовив у каменярні. Подумав, що вона зрозуміла ще тоді, сама збагнула. Не йшлося ж про те, аби не казати нікому, що він може робити, про його магічні здібності. Він попередив її не казати, хто він такий.
«Не можна казати нікому, хто я такий».
Вона припустила, що він — аномалія. Чекала пояснення тому, звідки в нього магія, бо це дуже рідко трапляється серед тих, хто народився поза королівськими родами Корентінів і Валлентісів. Корентіни володіють магією зцілення, Валлентіси володіють… володіють…
Стихійною магією.
Ківа зойкнула, її руки підлетіли до рота.
Вона була такою дурепою.
Такою сліпою, нетямущою дурепою.
«Не можна казати нікому, хто я такий».
Джарен — не в’язень… він — Валлентіс.
І не просто якийсь там Валлентіс.
«Ти його зацікавила».
Міррин говорила не про чоловіка в масці з шибениці, перевдягненого принцом, пройдисвіта, який загравав до Ківи в лазареті. Вона говорила про свого брата — справжнього брата, який у брудній сорочці стояв у натовпі. Того самого, який врятував Ківу, а тоді зарядив вогняною магією сімейний герб і змусив Міррин, свою сестру, доставити його.
Тому що Ківа була йому небайдужа.
Тому що він не хотів, аби вона померла.
Тому що в нього були сили врятувати її.
Так він і зробив.
Справжній принц Деверік — це Джарен.
— Ні! — Ківа була не в змозі стримати вигук.
— Я гадала, він тобі сказав, — тихо мовила Наарі. — Гадала, ти знаєш.