— Я розумію, це неабищо, — швидко заговорила Наарі, прикручуючи люмонієвий ліхтар до найтьмянішого режиму, наче боялася, що хтось побачить їх крізь щілину в дверях. — Розумію, що в тебе зараз, певно, голова йде обертом, тож будь ласка, послухай мене: все буде гаразд. Ми змусимо Рука припинити використовувати отруту. А Джарен пояснить усе. Просто… спробуй не робити висновків до того, як поговориш із ним. Ти маєш право сердитись, але хай це не стане перешкодою тому, аби ти йому пробачила. Його дії мають вагомі причини.
Наарі було легко говорити, але вона не знала, що знала Ківа, — про її сім’ю, її історію. Ківа ж не могла не робити висновків, знаючи це. А пробачити? Неможливо.
— І ще... — сказала Наарі, і щось у її голосі змусило Ківу стиснутись, наче очікуючи удару. Ще одного. — Тобі все одно треба постати перед останньою Ордалією. Але…
— Але що? — хрипко промовила Ківа.
— Але тебе триматимуть тут до того часу.
Ні.
Останнє Випробування — аж через вісім днів. Ківа шість ледве пережила в Безодні. А ще вісім…
— Повернусь, якщо мені вдасться, — сказала Наарі. — Цього разу пощастило, мені повернули борг, але я не впевнена… — її голос зійшов нанівець: вона не хотіла давати обіцянки, якої не могла дотриматися. Натомість простягла руку, аби стиснути Ківине плече, й цього разу Ківа не відсахнулася, потребуючи розради людським дотиком.
— До скорої зустрічі, — твердо сказала вартова, а тоді прослизнула у двері, й товстий камінь закрився за нею.
Лише коли навіть натяк на світло зник, Ківа осіла навколішки, попливла в морі темряви, на самоті зі своїми кричущими думками та зболеним серцем.
Світло, сліпуче світло наповнило Ківині очі, розбило темряву, в якій вона тонула, здавалося, цілу вічність, і грубий голос гаркнув:
— Підводься! Пора йти.
І вона знала: настав час її останньої Ордалії.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
Ківа ледве бачила, як Різник тягнув її вгору сходами і кам’яним коридором; очі настільки звикли до темряви, що вона мружилася навіть від слабкого світла приглушених люмонієвих ліхтарів.
Вісім днів вона ні з ким не розмовляла, самотня, в ізоляції. Коли Наарі пішла, Ківа боялася, що не виживе. Але була дата завершення, було знання, що врешті-решт прийдуть і заберуть її на Випробування, і це допомагало, хоч і не сильно. Вона стежила за тим, щоб пити огидну воду, споживати їжу, яку приносили абиколи; вона знала, що їй знадобляться сили подолати те, що чигає далі.
Випробування Землею — останнє. Сьогоднішній день вирішить, житиме вона чи помре, відпустять її на волю чи стратять. Життя Тільди — і її смерть — теж були пов’язані з Ківиними.
Ось про що вона думала вісім днів: із чим може зіткнутися під час Випробування і як це може завершитися, цілком усвідомлюючи, що вона проводить години, які можуть виявитись останніми, на самоті в темній, смердючій камері.
Але це не було єдине, про що вона подовгу міркувала. Думки про отруту, Рука і Джарена опанували її розум. Особливо — про Джарена. Вона дійшла висновку, що нічого не вдіє стосовно Наглядача і його негідних вчинків — доводилося вірити, що Наарі з усім розбереться, як та пообіцяла. Ківі також довелося вірити, що Наглядач дотримається закону й відпустить її, якщо вона таки переживе останнє Випробування, навіть із тією інформацією, яка в неї зараз є. Він убив її батька й сотні невинних — і тепер, і дев’ять років тому. Вона була переконана, що він заплатить за свої злочини, навіть якщо це не в її владі… поки що.
Але Джарен…
Ківа досі не могла змиритися з тим, хто він такий, як він їй брехав. Але також… як він її врятував.
Хоч скільки часу вона провела в камері, хоч скільки мала часу на те, щоб усе обміркувати, їй не вдалося дійти рішення, як подолати свої злість і образу. Вона старалась, але не могла перестати чути удари батога, коли той зустрічався з його тілом, його зболені стогони, бачити кров, яка збиралася в нього на спині, бризкала на Різника, крапала на кам’яну долівку.
Він зробив це для неї. Принц-наступник — Валлентіс — ризикнув життям, стрибнув у каменярню, аби врятувати її, і за це з нього нагайкою ледве не вибили дух. Вона не могла ігнорувати це, навіть якби й хотіла.