Дійсно, хуліган. Тепер Ківа збагнула, що того дня на шибеницях був Джаренів двоюрідний брат, це він пізніше прийшов у лазарет і загравав з нею. Вона вважала, наче він її врятував. А то був зовсім не він, не Кальдон.
— Ти рятував мене, — заціпеніло мовила Ківа, вже розгадавши правду в глибині душі, але прагнучи почути його підтвердження, його зізнання. — В Ордаліях. В усіх Ордаліях. Починаючи з найпершої, з Випробування Повітрям.
Джаренові щоки трішки зашарілися — ледь помітно при вогні, але достатньо, щоб його викрити.
— Я не міг просто дивитися, як ти загинеш, — тихо сказав він. — Пощастило, що Міррин і Кальдон збагнули, що я роблю, і прикрили мене. — Тоном каяття Джарен продовжив: — Я так сердився на себе потім. Не за те, що впіймав тебе, — швидко додав він, — а за те, що в мене пішло стільки часу на рішення це зробити, і через це ти так сильно вдарилась об землю… — він змовк, погляд був вибачливим.
«Принцу варто було впіймати тебе раніше», — сказав Джарен після першої Ордалії, його обличчя було напружене від злості, бо говорив він про себе, шпетив себе. Та Ківа не дуже пригадувала біль, відчутий тоді, тож його розкаяння було зайвим.
— А амулет? Це також був ти? — поцікавилася вона, хоча вже знала відповідь. — Тому ти й не переживав за мене перед вогняною Ордалією? Бо знав, що магія — твоя магія — захистить мене?
Джарен набув ще збентеженішого вигляду, але кивнув.
— А тоді водна Ордалія… Чому, Джарене? Чому ти врятував мене?
— Бо ти хороша, Ківо, — промовив він так, наче тільки це й мало значення. — Я спостерігав за тобою з іншими в’язнями (навіть такими, як Креста, котрі роблять усе можливе й неможливе, аби перетворити твоє життя на пекло), і ти ставишся до всіх однаково. Чорт, та ти навіть до Бунтівної Королеви ставишся так само, як до інших. Навіть краще. Ти вже казала мені, чому так, і я ніколи цього цілком не зрозумію. Але й не треба, тому що я бачу твоє серце. Ти не заслуговуєш смерті, і мені під силу було рятувати твоє життя. Так я й робив.
Надзвичайність сказаного їй була очевидна. Він втрутився в Ордалії не раз, не двічі, а тричі. Рятував її життя раз за разом.
— Не знаю, що мені з цим робити, — зізналася вона хрипко.
— Тобі й не потрібно нічого з цим робити, — прошепотів він, сповзаючи ще нижче по вапняковій стіні, його голос слабшав щосекунди. — Ти якось сказала мені, що світові потрібні такі люди, як Тіпп, там, зовні, а тут він пропадає намарне. Наполягаю, що це стосується й тебе. — Тихіше він завершив: — Я не чекаю від тебе нічого у відповідь, Ківо. Просто хочу, щоб ти жила. Хочу, щоб ти була вільною. А для цього тобі потрібно вижити.
Ківа заплющила очі через його слова, через те, наскільки її душа прагнула, аби то була правда. Зараз вони буквально на відстані простягнутої руки. Їй потрібно пройти це Випробування, і вона матиме все, чого Джарен для неї хоче, все, чого вона для себе хоче сама.
— Тоді нам треба знайти вихід із цих тунелів, — вимовила Ківа здушеним через емоції голосом.
Вона була певна, що коли знову розплющила очі, в них світилися всі почуття до Джарена, тож вона відвела погляд від нього в глибину темного проходу і продовжила:
— Але час спливає. І Рук упевнений в тому, що ми тут загинемо.
— Ми виберемося в межах години, запросто, — сказав Джарен. На Ківин здивований погляд він додав: — Рук зробив помилку, відправивши мене. Він практично забезпечив твій успіх.
Ківа підвела брову.
— Це прозвучало хвалькувато, — збентежився Джарен, його щоки порожевіли. — Я просто мав на увазі…
Він ніяково стенув плечима, але цей рух дорого йому обійшовся, і він захрипів, сповзаючи ще нижче по стіні, майже на долівку.
— Що з тобою? — Ківа нарешті зібралася з духом, аби запитати це. — Спина?
Але вона зрозуміла, що це не так, з того, як він поводився.
— Та все гаразд, — захекано заявив Джарен, намагаючись звестися знову на ноги. — Мені просто була потрібна секунда.
Ківа підступила до нього:
— Дай подивитися.
— Все гаразд, Ківо, — повторив він. — Дійсно, нічого стра…
— Дай подивитися! — перебила вона найсуворішим цілительським тоном.
Цей раз Джарен не протестував, він опустився на долівку, плечима втиснувшись у стіну, ніби щоб опинитися якнайдалі від неї.
— Що трапилося? — запитала вона, відштовхуючи всі емоції, які досі крутилися в ній вихором. Треба зосередитися.