У Ківі здійнялося співчуття й погасило попередню лють. Усю лють.
Вона не могла повірити в почуте, але було очевидно, що Джарен не бреше. Це також пояснювало, чому він навідріз відмовляється приймати макове молочко чи будь-який інший наркотик, який викликає залежність. Він бачив, що може статися, коли використовувати це неправильно. Відчув наслідки на собі. Він жив зі шрамами.
Вона розтулила рота щось відповісти, але він встиг першим:
— Будь ласка, — хрипко промовив він. — Не дивися на мене так. Не дивися так, наче я зламаний.
Ківа не думала, що він зламаний. Після всього, що вона про нього довідалася, вона вважала, що він, можливо, найсильніша людина, яку вона знає.
І це її нажахало.
— Ходімо, — сказала вона, підводячись на ноги і простягаючи руку. — Нам пора рушати.
Джарен витріщився на її пальці так, наче ті могли вкусити.
— Ти нічого не кажеш…
— Я ж сказала, — зауважила Ківа. — Нам пора…
— Про мою матір. Мої шрами.
Ківа подивилася на нього згори вниз:
— Ти хочеш, аби я щось сказала? Хочеш, аби сказала, як мені прикро, що тобі довелося через таке пройти? Що я й уявити не можу, як це важко? Що я вважаю неймовірним те, як ти розділив наркотик і залежну людину і все одно турбуєшся про матір, хочеш захистити її?
Джаренове горло сіпнулося.
Ківа простягла руку ближче, і цього разу він за неї вхопився, дозволяючи їй допомогти йому підвестися, хоча це й було боляче. Він похитнувся і спробував відновити баланс. Її руки автоматично зімкнулися на ньому, щоб допомогти втриматися на ногах, і вона продовжила:
— Я можу сказати тобі все це, але ти й так знаєш. Принаймні сподіваюся, що знаєш, — вона замовкла, але змусила себе завершити: — Я також можу сказати, що якщо вона не лікується, тобі потрібно зайнятися її лікуванням.
Джаренові руки завмерли в неї на талії, він намагався вирівняти ноги, але на Ківині слова, хоча вона вже почала відсторонюватися, він притягнув її знову ближче до себе, міцно огортаючи руками спину, доки вона не опинилася повністю в його обіймах.
— Дякую, — прошепотів він їй на вухо голосом, нерівним від емоцій.
Вона не була впевнена, за що він дякує: чи за відсутність жалощів, яких він боявся, чи за її спонукання зайнятися материним лікуванням. У будь-якому разі від його близькості, від того, як приємно в його обіймах, навіть якщо вона й досі воювала з собою в думках через те, що дізналася про нього й про себе, її серце майже вистрибувало з грудей.
Та вона дозволила собі цю мить. Цю єдину мить у часі, коли вона танула в ньому й заплющувала очі, огортаючи його руками у відповідь.
А тоді вона пригадала його рани.
Він не видав жодних звуків болю, але вона знала, що від обіймів йому боляче — не тільки спині, але й тріснутим ребрам, зважаючи на те, як міцно він її обіймав. Тож вона делікатно відсторонилася, подивилася йому в очі й запитала:
— Краще?
Він сором’язливо усміхнувся:
— Краще.
— Добре, — вона коротко кивнула, наче її серце досі не билося втричі швидше. — А тепер — що ти там говорив раніше? Мовляв, Рук помилився, відправивши тебе сюди?
— А, це, — сказав Джарен, потираючи щелепу, збентежений, але — Ківа знала — не через мить, яку вони щойно розділили. У нього не було проблем з виявленням прихильності. Як-не-як, він принц. Напевне, звик до того, що жінки падають до ніг. Вона зморщила носа від такої думки, і це відволікло його, тож замість того, що збирався сказати, він запитав: — Що означає цей вираз обличчя?
Ківа не мала наміру зізнаватися, про що міркувала, тож, швидко подумавши, відповіла:
— До мене дійшло, що не знаю, як до тебе звертатися. Джарен? Деверік? Як поводитися в такому випадку?
Цього разу вже Джарен зморщив носа:
— Терпіти не можу ім’я Деверік. Я завжди його ненавидів. Моє друге ім’я Джарен — так мене називають мої друзі й сім’я. — Він підкреслено додав: — І ти називай так.
— Не принц Джарен? — запитала Ківа.
— Ні, просто Джарен.
— Як щодо «ваша високосте»?
Він скорчив гримасу:
— Точно ні.
— Ваша світлосте?
— Я не граф.
— Ваша величносте?
— Будь ласка, припини!
Ківа не могла повірити, що стримує сміх після всього, що вони пройшли. Але вираз його обличчя…
— Гаразд, припиню, — погодилася вона. — Але тільки тому, що не хочу, аби ти відправив мене у в’язницю. — Вона стукнула себе по губах. — Ой, стоп!..