— Дуже смішно, — з незворушним обличчям промовив Джарен, але в його очах знову з’явився блиск, і коли вона це побачила, то внутрішньо розслабилася. — Для протоколу: я ніколи нікого не відправляв до в’язниці. І після того, як сам тут побував… — він здригнувся, — ніколи не маю наміру такого робити. Принаймні доки в цьому місці не відбудуться серйозні зміни. Великі зміни. — Тихим голосом, наче обіцяючи самому собі, він додав: — І вони будуть.
Ківа хотіла вірити йому. Дійсно хотіла. Але не вийде втілити жоден добрий намір з лабіринту тунелів.
— Може, почнеш удосконалювати плани змін у в’язниці після того, як ми виберемося звідси?
— Точно, — погодився Джарен. — Я саме збирався розповісти тобі, чому Рук помилився.
— Я слухаю.
Вона помітила, що Джарен знову захитався, тож наблизилася збоку та обережно обхопила рукою його талію. Вона знала, що це зробить йому боляче, але їм не вибратися з тунелів, якщо вона не допоможе йому йти.
— Сподіваюся, зрозуміло, що все сказане мною сьогодні має лишатися таємницею, — попередив Джарен.
— Я якось здогадалася, — зітхнула Ківа, ледве стримуючись, аби не закотити очі.
Джарен замовк на довгу мить, наче обмірковував те, чим збирався поділитися. Нарешті сказав:
— Я зламав твою довіру, тож сподіваюся, це дасть тобі причину повірити мені знову. Про це в усьому світі знають лише кілька людей.
Ківа нашорошила вуха й зиркнула на його обличчя, а він надійніше сперся на її плечі.
— Міррин на рік старша за мене, — повідомив він. — Вона була б принцесою-наступницею, але з’явився я.
— Перший син отримує права, — пробурчала Ківа. — Типово.
— Взагалі-то ні, — заперечив Джарен. — Наша родоначальниця королева Сана, вона правила сама… тобто після того, як король Торвін пішов. Згодом Сана мала доньку, яка правила після її смерті. У тієї доньки була донька, у тієї — теж донька, так було в роду довгий час. Деякі принци ставали королями, якщо були найстаршими дітьми, але здебільшого матері Валлентісів першими народжують доньок.
Ківа зморщила лоба:
— Тоді чому…
— Ось про це поза моєю сім’єю мало хто знає, — сказав Джарен.
Його тон був серйозним, і Ківа збагнула, яку довіру до неї він зараз виявляє.
Коли вона витримала його погляд, даючи мовчазну обіцянку у відповідь, він відвів очі й відправив плавучий вогонь уперед, де той зупинився перед троїстим розгалуженням у тунелі, освітлюючи те місце.
Ківу раптом охопило відчуття порожнечі, коли вона збагнула, наскільки критична їхня ситуація. Це Випробування Землею: їх кинули глибоко під в’язницю Заліндов, у лабіринт тунелів. Він тягнеться на кілометри в усіх напрямках — плутанина, в якій навіть вартові не орієнтуються.
Деякі проходи завершуються глухими кутами, інші затоплені й ведуть до водоносного горизонту, ще більше йдуть, здавалося, в нескінченність. Без Джаренового вогню вони були б сліпі тут. Можливо, Рук на це й розраховував: гадав, що вони нічого не бачитимуть, навпомацки шукатимуть дорогу в темряві, доки зневоднення, виснаження й голод не вб’ють їх.
Не дивно, що Наглядачева прощальна фраза була така зловтішна. Жахливий спосіб померти.
Хоча Джаренів вогонь давав їм змогу бачити, він не допомагав вибратися з тунелів. Вони все одно блукали; все одно не було способу втекти.
Ківин лоб вкрився бісеринками поту, коли її охопила раптова нездоланна клаустрофобія. Обвали секцій у тунелях не були рідкістю, багато в’язнів гинуло за мить. Подібне могло трапитися і з нею й Джареном.
— Ківо? — долинув Джаренів голос, його рука стиснула її плече.
Вона кліпнула, підвела до нього погляд, побачила на його обличчі занепокоєння і збагнула, що він уже говорив до неї певний час.
— Пробач, що? — запитала вона і сама почула, як страх пронизує її голос.
Його обличчя сповнилося розумінням, і він знову стиснув її, цього разу — заспокійливо.
— Я просто казав, що нам потрібно йти в той бік, — вільною рукою Джарен показав ліворуч. — Приблизно двадцять хвилин ходьби — і ми вийдемо, в запасі лишиться багато часу.
Ківа подивилася на прохід, тоді знову на Джарена.
— Звідки ти знаєш?
— Я це відчуваю.
— Ти це…
Ківа змовкла, бо побачила, що Джарен робить тією ж вільною рукою. Він вказав на землю. Просто на очах земля зрушилась і з вапняку пробився зелений паросток, на ньому з’явилися листочки й шипи, на вершині зацвів найпрекрасніший снігоцвіт з усіх, які взагалі Ківа бачила.