— Чув про таке.
— Ну… — Ківа прикусила губу, не впевнена, як запитати.
— Відповідь «так», Ківо.
Вона обвела їх обох довкола великого уламка вапняку посеред дороги, а тоді перепитала:
— Яка відповідь?
— Гадаю, ти намагалася спитати про Тіппа.
Джарен вгадав.
— Я нізащо не дозволю йому лишитися тут, — запевнив він. — Щойно ти звільнишся — він також. Я зроблю так.
Ківині очі наповнилися сльозами, і вона не намагалася приховати їх, коли Джарен повернувся й подивився на неї.
— Дякую, — прошепотіла вона, не ховаючи емоцій. Хоча вона вже розмовляла з Наглядачем про те, щоб стати Тіпповою опікункою, якщо виживе у Випробуваннях, після того, що вона дізналася про Рука, боялася, що він зречеться домовленості, просто аби нашкодити їй. Принаймні тепер її підтримує принц-наступник. Тіпп нарешті буде вільним.
У відповідь Джарен подарував їй слабку усмішку, а тоді його обличчя посерйознішало:
— Не знаю, чи там зовні тебе чекають. Тебе і його. Але я думав… тобто сподівався… — він зупинився і спробував знову: — Якщо хочеш, я б із задоволенням показав тобі Валленію. Тобі і Тіппові.
Вдруге протягом кількох хвилин Ківа заледве не впала.
Лишайся живою.
Не дай їй померти.
Ми вже йдемо.
— Ти хочеш, аби ми пішли з тобою? — вичавила з себе вона. — До столиці?
— Спершу доведеться зупинитись у зимовому палаці, — уточнив Джарен, — тижнів на два, доки минуть весняні відлиги й подорожувати стане легше. А тоді так. До міста.
— І ми жили б з тобою, в замку?
Джарен кивнув:
— Я поміркував. Ти могла б послухати курси в академії, вдосконалити майстерність.
Академія цілителів. Ківа повірити не могла в те, що Джарен пропонує, в золоту таріль, яку він простягає.
— А Тіпп того ж віку, що й Оріель, — продовжив він. — Мій брат може бути малим жахіттям, але в нього золоте серце. Гадаю, вони подружаться. До того ж Орі допоможе Тіппу з наукою, тому чимало наздоганяти.
Ківині очі ще більше наповнилися слізьми через мрію, яку він розписував. Через можливості, які вона чітко бачила внутрішнім поглядом.
Але… її сім’я…
Ми вже йдемо.
Вони не прийшли по неї, але це не означає, що вона не може піти до них. Брат написав, де вони. Його натяк був очевидним: вони чекають.
Десять років вона жадала знову бути з ними. А тепер, коли нарешті могла звільнитись і так зробити…
Ківа не знала, чи вона ще цього хоче. Не могла заперечити, що вони робили їй боляче, розчаровували її ціле десятиліття.
Обіцяли прийти, але так і не прийшли, навіть після того, як помер батько. Вона була самотня, мусила сама про себе турбуватися, пережила більше жахіть, ніж вони взагалі дізнаються.
Та все ж… вони — її сім’я.
Вона їх любить.
І знає, що й вони люблять її.
— Не відповідай зараз, — швидко сказав Джарен, обриваючи її думки. — Просто… просто подумай про це, гаразд?
Ківі вдалося тільки кивнути. А тоді Джарен подав їй знак повернути праворуч, і вона допомагала йому шкандибати, відшукуючи їм шлях довгим темним тунелем, і навіть гадки не мала, де той закінчиться, але впевнена: те, що там, за рогом, назавжди змінить її життя.
Ківа не помилялася щодо наближення зміни.
Але не такої вона очікувала.
Джарен збагнув це значно раніше; саме Джарен помітив, що в тунелях немає робітників, немає в’язнів, які мали б копати й копати, аби знайти більше води.
Лабіринт був порожнім.
Коли його магія землі нарешті довела їх до шахти з драбиною і вони із зусиллями вибралися на поверхню, Ківа збагнула, що її перемога у Випробуваннях відкладається.
Їх ніхто не чекав.
Не було ані Рука, ані Наарі, взагалі жодних вартових.
Лише крики.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ
За лічені секунди Ківа збагнула, що почалося, поки вони з Джареном долали підземний лабіринт.
Прояснив усе не тільки крик. Ще й звук того, як сталь б’є в сталь, свист арбалетних болтів і стріл, гавкіт псів… і кров.
Територія Заліндова вже була заплямована нею.
То було значно гірше, ніж заколоти, які Ківа бачила раніше. Навіть із куполоподібної будівлі, що закривала вхід у тунелі, вона бачила скупчення в’язнів, котрі билися з озброєними вартовими: молоти, зубила й кирки проти мечів, щитів і луків. Скрізь люди билися, тіла валялися на землі — одні корчилися від болю, інші нерухомі. Найгучніше кричали ті, хто відбивався від собак, чиї гострі ікла рвали плоть і трощили кістки.