Тоді — Ґрендель: працівниця крематорію кидала щось схоже на попіл в обличчя найближчих вартових.
Тоді — Кістяного й Різника, які билися спина до спини на відкритому просторі. Обидва грубі чоловіки були в крові й рубали всякого в’язня, який наважувався наблизитись. Ківу занудило, коли вона на них дивилася: їхні зловтішні вирази облич показували, наскільки вони впиваються жорстокістю.
«Поквапся», — сказала вона собі, відводячи погляд. Вона не могла затримуватися, не могла гаяти час.
Змушуючи себе рухатися швидше, Ківа відштовхнулася нестійкими ногами й знову побігла, помчала геть, оминаючи в’язнів і вартових, які зчепилися в боях, і нарешті…
Ось. Ківа побачила лазарет. Вирвався полегшений схлип. Вона не вірила власному везінню, коли збагнула: біля входу не точилися бої, натовп розсіювався чимдалі від центру території, де чисельність була найгустіша. Вирвався ще один схлип, поки вона мчала до лазарету. Була так близько, так близько, а тоді…
Вона побачила двері.
Їх висадили.
Ківа зашпорталася, ноги рухалися надто швидко для нерівної поверхні, вона шалено замахала руками, аби втриматися від падіння… і прямо над головою пронеслася ще одна стріла, якраз там, де було б серце, якби вона не спіткнулася.
Шок і жах боролися за Ківину увагу, та вона відкинула їх. Не було часу думати про неймовірний порятунок — зосередилася на тому, щоб дістатися до лазарету. Легені палали, м’язи боліли, кожна часточка її відчайдушно прагнула дізнатися, відчайдушно прагнула побачити, чи…
Ківа пролетіла у двері й різко завмерла, коли вже була у відносній безпеці. Озирнулась — і з неї випурхнула решта повітря, серце майже зупинилося, коли вона усвідомила, на що перетворилося її цілительське святилище.
На землі були потрощені скляні піали, щурячий загін розбитий і шкідники зникли, полотно роздерте, липкі настоянки вкривали все — від лавок до стін і підлоги. Лазарет був зруйнований, але Ківі було байдуже до приміщення — не байдуже до тих, хто там був.
На нестійких ногах Ківа наблизилася до Тільди. Не потрібно було й поспішати. Вона бачила це через усю кімнату.
Кров.
Тільдина кров.
Вона була всюди, простирадла просочені червоним.
А очі… Тільдині сліпі очі… непорушно дивилися вгору, на стелю, не моргаючи, непорушно, як і вся вона.
Наче вві сні, в кошмарі Ківа поклала руку на Тільдине серце, на зяючу колоту рану, яка могла означати тільки одне.
Нічого.
Жодного серцебиття.
Непорушна, як смерть.
Не дай їй померти.
Ківа нічого не могла для неї зробити.
Не дай їй померти.
Вона так старалась, так старалась, аби Тільда вижила.
Не дай їй померти.
З Ківиного ока витекла сльоза, ще одна, а тоді коліна підігнулись і вона впала над жінкою, байдужа до крові, думаючи тільки про все, що їй довелося витерпіти, аби ту захистити. Ківа пережила неможливе, цілком пройшла Випробування Ордаліями — все заради Тільди, аби та була в безпеці, аби звільнилась. А тепер…
Тепер вона мертва.
— Як жаль, — здушено вимовила Ківа. — Я старалась. Я старалась.
Лише двічі до того вона відчувала такий біль у серці. Єдине, що вона могла зробити, — це шепотіти й шепотіти: «Пробач, пробач», — знов і знов.
— К-к-ківо?
Ківа рвучко підняла голову, сльози затуманювали зір, вона шалено роззиралася в пошуках власника слабкого голосу.
— Тіпп? — прохрипіла вона, ледве спроможна говорити через повінь емоцій. — Де ти?
Коли Тіпп не відповів одразу, Ківа витерла обличчя, стала на ноги біля Тільдиного ліжка, погукала:
— Тіпп?
І тоді вона побачила його з протилежного боку Тільдиного ліжка, на землі, заплутаного в розірваній завісі… в калюжі власної крові.
— ТІПП! — вигукнула Ківа, побігла повз ліжко і впала біля нього настільки швидко, що коліна аж завили від болю. Вона відштовхнула завісу, й очі знову наповнилися слізьми, коли вона подивилася на хлопчика і знайшла джерело крові.
Вона здригалася всім тілом, коли простягла до нього руки і притисла долоні до його живота, намагаючись зупинити потік, та вже знаючи, що він втратив надто багато крові. Не було засобу врятувати його.
— Я н-н-намагався з-захистити її, — прошепотів Тіпп, його обличчя було настільки бліде, що кольором майже відповідало його блакитним очам. — П-п-пробач. Я с-с-старався.
Він закашлявся, на губах з’явилися криваві бульбашки і стекли на підборіддя.