Ківу з новою силою наповнили емоції, але вона загнала їх подалі. Зараз не час, їй необхідно зосередитися на втечі, а тоді на всьому, що трапиться після того.
— Якщо ти кажеш це щиро, — поцікавилася вона, — то чи можу я попросити про останню послугу?
Раз зітхнув, уже знаючи, що вона попросить.
— Давай швидко. — Він смикнув головою в тому напрямку, де Наарі з Джареном запрягали пару коней. Джарен кривився від болю, але, незважаючи на поранення, працював швидко.
Усвідомлюючи, що в неї мало часу, Ківа обережно опустила Тіппа на сіно й пошукала уривок пергаменту і щось, чим можна писати. Не знайшовши нічого, вона подивилася на Раза, але той лише розвів руками. Стиснувши зуби, Ківа відірвала шмат від подолу своєї брудної сорочки, вмочила палець у кров, яка вкривала її тіло, й нашкрябала своє останнє в ролі ув’язненої Заліндова послання.
— Ми готові вже… Що ти робиш?
Джаренів голос був так близько, що Ківа підстрибнула, й останній символ у її шифрованій записці розмазався по тканині, але його все одно можна було розібрати.
— Пишу своїй сім’ї, — відповіла вона, не бачачи сенсу в брехні.
Вона саме збиралася розповісти йому більше, пояснити, що Раз роками виконував роль посланця, але Наарі їх погукала, мовляв, варто рухатися швидше; тож Ківа відвела погляд від Джарена і вручила закривавлену тканину конюхові.
— Будь ласка, передай це їм, щойно зможеш.
Ківі було байдуже, відправить він це в такому вигляді чи перенесе код на пергамент — аби її сім’я отримала повідомлення.
— Гаразд, — пообіцяв Раз, поки вона брала Тіппа на руки. — Бережися, Ківо.
— Ти теж, — прошепотіла вона, а тоді розвернулась і пішла за Джареном до екіпажа, де чекала Наарі, нетерпляче переминаючись із ноги на ногу.
— Швидко залазьте, — сказала вартова, застрибуючи на передок, щоб правити кіньми. — Нам потрібно пройти через периметр до того, як Рук повідомить вартових там. Після того ми вільні: вони не ризикнуть залишати пост, аби переслідувати нас.
Поспіх аж бринів, Наарі готувалася до від’їзду, а Джарен відчинив бічні двері екіпажа й простяг руку допомогти Ківі. Разом їм вдалося помістити Тіппа всередину. Вкладаючи його надійно, обоє задихалися; щойно вони були готові рушати, Джарен погукав з вікна про це Наарі. За лічені секунди вони вже рухалися, вирвались зі стайні й лишили там Раза, поспішаючи ґрунтовою дорогою назустріч свободі.
Ківа хотіла озирнутися хоч на мить, побачити, чи Наглядач відступив у безпечне місце на стіні, спостерігаючи за колотнечею внизу. А можливо, він спостерігає за тим, як маленький кінний екіпаж безпечно перетнув периметр і їде далі, зникаючи з очей?
Але вона не озирнулася.
Навіть через чоловіка, який вбив її батька.
Заліндов лишився позаду.
Вона була вільна.
По її носу скотилася сльоза, коли Ківу хвилею накрило усвідомлення всього, що з нею відбулося. Тільдина смерть. Мотова жертва. Те, що відбувалося до того і після.
Зиркнувши вниз, вона поправила Тіппа в себе на колінах — хлопчик спав після того, що мало бути смертельною раною, його лагідне обличчя було спокійне, йому не було відомо про їхню втечу. І гадки не було, що він більше не в’язень. Коли прокинеться, матиме абсолютно нове життя.
І Ківа теж.
— Що ти написала сім’ї? — запитав Джарен.
Він сидів навпроти, тримався за живіт, обличчя було смертельно блідим. Але він був живий.
Вони обоє були живі.
Незважаючи на все, вони вижили.
І вибралися.
— Дала їм знати, що жива. І вільна. — Ківа ковтнула слину, подивилася на Тіппа з думкою про Тільду, чиє тіло залишилося в тюрмі, і закінчила: — Сказала, де вони зможуть відшукати мене, якщо захочуть. Що я буду у Валленії. З тобою.
Погляд, який подарував їй Джарен, розтопив оніміння, яке опанувало її тоді, коли вона зайшла до лазарету і знайшла закривавленого Тіппа.
Ківа ніколи не відновиться остаточно після тієї миті, поки житиме. Але коли холод почав слабшати й вона відкинулася на стінку екіпажа, пригадала записку, яку написала, доклавши всіх зусиль, аби сказати те, що її брат і сестра повинні знати. Навіть зараз текст крутився в голові:
Мати померла.
Я на шляху до Валленії.
Настав час забрати наше королівство.
Ківа пальцями розчісувала Тіппове волосся — хлопчик досі міцно спав у неї на колінах, — а тоді кинула погляд уперед і ще раз зустрілася поглядом із Джареновими блакитно-золотими очима. Його погляд був неймовірно м’який. Вона сором’язливо усміхнулась у відповідь, ніяк не показуючи, кого він веде у своє місто… запросив у свій дім.