Бажано — більш ніж довіру.
Три тижні — це не так довго, але те, що він уже дізнався, йому подобалось.
Дуже подобалось.
Джарен ледь хитнув головою: якби Кальдон був тут, то закотив би очі й сказав би йому припинити поводитися так по-дурному через малознайому дівчину. Але Джарен також був упевнений, що Кальдону вистачило б провести з Ківою менш ніж п’ять хвилин, аби почуватися так само. У ній просто є щось таке, чого Джарен не міг до кінця збагнути. І це змушує його прагнути пізнати її поза їхніми теперішніми кошмарними обставинами.
Такий день настане, він переконаний.
— Покласти знаряддя! Відійти від стіни!
Джарена висмикнули з думок, які вже почали блукати. Вартові прокричали накази, один за одним повторюючи їх уздовж тунелів, змушуючи брязкіт сталі по скелі ослабнути, а тоді й геть затихнути. У вухах Джарена ще лунав дзвін, до якого він уже звик за три тижні, і хлопець знав: мине кілька хвилин, перш ніж слух повернеться в норму. Він зосередився на кашлі колег-тунельників і човганні їхніх ніг, поки приходив до тями, опустивши інструмент і з приглушеним стогоном потягуючи зболені м’язи.
— У шеренгу по одному, до драбин! Швидко! — прокричав вартовий, відлунням повторюючи решту.
Джарен спохмурнів, упевнений, що ще й близько не пора закінчувати роботу на сьогодні. Це може означати тільки…
— Всі зобов’язані бути свідками першого Випробування! — оголосив той самий вартовий. — Тягніть свої дупи нагору! — Він тримав у руці кийок, вираз його обличчя був суворо-застережним.
Джарен не давав вартовим приводу бити себе… але інколи їм не потрібна причина. Сьогодні, однак, він проклав собі шлях тунелями на поверхню, не накликавши на себе нічиєї люті. Його кроки були розмірені, але розум відволікався на те, що він от-от мав побачити. Він не знав, що в’язні спостерігатимуть за Ордаліями. Не мав жодної симпатії до Тільди Корентін, її існування приносило його сім’ї та королівству лише неприємності. Але вона жінка, ще й хвора… Він не радітиме її смерті і аж ніяк не хоче спостерігати за тим, як це відбудеться. Як і не прагне опинитися поруч зі своєю сім’єю, бо є ризик, що Кальдон чи Міррин ненароком викажуть щось, що поставить його під підозру.
Але, як і з більшістю всього в Заліндові, у Джарена не було вибору, тож він ішов слідом за іншими тунельниками по промерзлій мертвій траві на доріжку, яка вела повз трапезну в бік східного двору.
І шибениць.
Джаренів шлунок гулькнув униз, коли він побачив підвищення і збагнув, що саме тут Тільда зустріне свою долю. Без стихійної магії (а як Корентін, вона не могла її мати) в неї нема змоги пережити те, чого вимагатиме Ордалія. Він не відав, яким буде завдання, як настане її смерть, але, наближаючись до платформи, шукав якоїсь зачіпки. Однак не вдавалося побачити нічого незвичного. Тільда ще не прибула, не прибув і Наглядач. І жодного сліду його сім’ї.
Тамуючи полегшений видих, Джарен пробивався крізь натовп в’язнів, які прибували з різноманітних місць роботи і штовхали його з усіх боків. Тунелі були близько до східного двору, тож його і товаришів-робітників штовхали все далі вперед, коли з’являлося більше в’язнів: небезпечна для нього позиція. Він хотів бути настільки далеко, наскільки можливо, але чим дужче опирався напору маси, тим дужче його стискали з усіх боків.
А тоді він побачив їх.
Дві постаті в масках і важких зимових плащах, оточені королівськими вартовими в сріблястих обладунках, і їх усіх вів Наглядач Рук у чорній уніформі.
Тюремні вартові розділили натовп, відштовхуючи в’язнів, аби розчистити шлях для невеличкої групи. Джарен завмер від такого видовища, досі перебуваючи некомфортно близько в натовпі, але навіть не намагаючись рухатись, аби не привертати уваги.
Бо, побачивши постаті, які наближалися, він збагнув: забув про те, що може зруйнувати все.
Про капітана Веріса.
Той мав бути у Валленії, а не тут. Джарен не брав до уваги капітана королівської Варти, коли оцінював ризики, і жодного разу не подумав, що Веріс може бути з Кальдоном та Міррин. Той повинен бути на шляху до зимового палацу. Аж тут…
Джарен згорбився, щоб сховатись у натовпі, радий, що весь вимурзаний тунельним пилом, який, він сподівався, зробить його невпізнаваним, коли Веріс роздивлятиметься юрбу. Зараз в’язні були збуджені: почали кричати, глузувати й гукати так голосно, що в нього знову задзвеніло у вухах; від відчуття очікування, яке зависло в повітрі, паморочилося в голові.