Джарен крізь сутінки примружився в тому напрямку, його погляд був дещо незосереджений, тому що біль повернувся.
— То це туди до нас приходять відвідувачі?
Це питання застало Ківу зненацька.
— В’язнів заборонено відвідувати.
— Що, взагалі? — запитав Джарен, різко розвертаючись до неї. Він трохи похитнувся, і Ківі довелось опиратися пориву простягти руку і підтримати його. — То це означає… Ти так і не сказала, скільки тут пробула.
Вона знизала плечима і відвела погляд. Це було достатньою відповіддю.
— Мені прикро, Ківо.
Три слова, сказані тихим, лагідним голосом, і вони заледве не зруйнували її. Три ласкаві слова від незнайомця викликали укол сліз — невже вона так низько впала?
Ми в безпеці. Лишайся живою. Ми прийдемо.
Їй не можна бути настільки слабкою, не перед Джареном і точно не перед Наарі. Її сім’ї потрібно, аби вона лишалася сильною.
Продираючись крізь важкість у грудях, Ківа випрямила спину і твердо промовила:
— Нічого прикрого. Моя роль тюремної цілительки, можливо, й вимагає, аби я допомагала тобі та іншим, але я тут з якоїсь причини, як і всі. Вбивці й бунтівники — ось хто ми такі. Ти сам так сказав.
Джарен нічого не промовляв довгу мить, а тоді повільно почав:
— Тож… ніяких відвідувачів. — Коли Ківа стримано кивнула, він продовжив: — Невелика втрата. Я б однаково не хотів, аби моя сім’я приходила. — У нього вирвався смішок. — А їм цього хотілося б навіть менше.
В Ківі спалахнула іскра цікавості. Звучало так, наче вони з сім’єю мали погані стосунки, і вона задумалася, чи не це привело його сюди. Але тоді вона побачила, що він усе ще уважно за нею спостерігав, і збагнула: він відволікає, дає їй мить узяти себе в руки, пропонує двері в розмову, і вона може обрати, лишити ці двері відчиненими чи, грюкнувши, зачинити.
Але… навіщо йому це?
Саме тому їй не подобалося проводити в’язням орієнтування. Це означало, що доведеться з ними розмовляти. Проводити з ними час. Знайомитися. Вона радше лишалася б на самоті в лазареті, зустрічаючись із ними тоді, коли вони хворіють чи раняться, а тоді відправляла б їх знову на всі чотири сторони. Це було не… Їй це не подобалося.
Зачиняючи двері, які він запропонував, вона швиденько повернулася до своєї ролі провідниці.
— Всього надто багато, аби я показувала тобі це сьогодні, та й ти однаково забудеш більшість, — сказала Ківа і тому, що хотіла позбутися його, і тому, що він досі похитувався, а їй не хотілося нести його аж до камери. — Більша частина того, що тобі буде необхідно знати, залежатиме від роботи, на яку тебе призначать, а це ти дізнаєшся завтра.
Пройшовши ще кілька кроків і різко спинившись перед куполоподібною спорудою з різноманітних каменів, Ківа плеснула себе по боку:
— Поза робочими годинами в’язням можна пересуватися територією, тож якщо заблукаєш, шукай чотири внутрішні сторожові вежі і тоді рушай у центр між ними. Ти опинишся тут, прямо в серці Заліндова, і знову знайдеш шлях.
— Що це таке? — запитав Джарен, оглядаючи споруду дивної форми.
— Вхід у тунелі, — сказала Ківа.
— Я про них чув. — Джарен підвів незамотану руку до голови, наче аби полегшити біль. — Мені це здається дурістю. Наче заклик спробувати втекти.
Ківа пирхнула, Джарен здивовано до неї повернувся. Вона негайно надала обличчю пристойного вигляду.
— Там, унизу, лабіринт — багато-багато миль тунелів. Якщо хтось буде достатньо дурним, аби спробувати тікати, він ніколи не знайде виходу. І крім того, — додала вона, — більшість тунелів затоплені, принаймні частково.
— Джерело води Заліндова, — здогадався Джарен.
— Тут понад три тисячі ув’язнених, — відповіла Ківа. — Без води ми помремо. — Вона смикнула головою в бік будівлі під куполом. — Це не вражає виглядом, але це єдиний вхід до того, що внизу. Все відбувається глибоко під землею: не просто викопування ще більшої кількості тунелів, але й викачування води з водоносного горизонту.
Вона ледве втрималася від того, щоб сказати, що це дві найгірші роботи, які може запропонувати Заліндов — тунелі й помпи. Каменярні йшли третіми, за ними — лісоруби й женці.