— Ніхто не знає, що відбувається в Безодні, — відкарбувала Ківа Джарену серйозним голосом. — Лише що це погано. Вартові, яких ставлять там, відомі… вигадливістю. — Вона дала цьому засвоїтися. — Більшість в’язнів звідти не виходять, а ті, хто таки виходить, змінюються назавжди. Тож якщо дорожиш своїм життям, роби все, аби тебе туди не відправили, зрозуміло?
Джарен, на щастя, не сумнівався й не сперечався:
— Зрозуміло.
Ківа подивилася на Наарі і з усією повагою, на яку була спроможна, запитала:
— В який блок його розміщено?
— Сьомий. Другий поверх.
Ківа заскрипіла зубами і рушила туди. Звісно ж, його закріплено в тому ж блоці, що і її. Принаймні вони на різних поверхах — він на рівень вище.
Лише коли дісталися до довгої прямокутної споруди, в якій тепер мешкали обоє — з іще трьома сотнями, — Ківа зупинилася перед великими вхідними дверима.
— Рушай всередину і сходами ліворуч, тоді знайди собі вільне місце на нарах на другому поверсі, — сказала вона Джарену. — Купальні й нужники — в дальньому кінці першого поверху. Вода в душовому блоці не підігрівається, тож рухайся в темпі і не мочи одяг, бо застудишся. — Вона змусила себе зустрітися з ним поглядом і додала: — Сон і купання без поділу за статтю, тож є неписане правило щодо поваги. Вартові не змушують його дотримуватись, але життя тут достатньо важке і без того, аби хвилюватися про зґвалтування, тож в’язні намагаються наглядати одні за одними.
Джаренові брови зійшлися докупи:
— Не схоже, що це надійно.
— Ненадійно, — підтвердила Ківа. — Але остерігатися саме в’язнів слід дуже рідко. Як я казала, всі надто втомлені для того, аби ще й такі проблеми створювати.
Помічаючи її вибір слів, Джарен запитав:
— А вартових?
Ківа відвела погляд, передпліччя запульсували, наче нагадування.
— Вони не настільки втомлені.
Коли вона знову повернулася до Джарена, його щелепи були міцно стиснуті.
— Вони колись… Ти колись…
— Це ще одне запитання, якого не можна ставити тут нікому, — твердо перебила Ківа. Вона усвідомлювала, що Наарі — на відстані всього кількох кроків, безмовна й нерухома.
Джарен наче збирався посперечатись, але тоді підвів неушкоджену руку і стурбовано пробігся нею по своєму волоссю, запитавши натомість:
— Є ще таке, що мені варто знати?
Ківа подивилася з абсолютно щирим обличчям:
— Багато всього, що тобі варто знати, але запам’ятай от що: тут, у Заліндові, єдина людина, якій ти можеш довіряти, — це ти сам.
І на цьому вона розвернулась і широким кроком рушила назад до лазарету — його орієнтування офіційно завершено.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
— Я чув, один з новоприбулих вижив, — сказав Наглядач Рук, сьорбаючи бурштинову рідину з кришталевої чаші. Він стояв виструнчено й поважно, коли пильно дивився з горішнього вікна південної стіни. Хоча більшість вартових мала приватні кімнати в межах казарм, цей жив високо над ними всіма. Спостерігаючи… завжди спостерігаючи. — Його компаньйони — ні?
Ківа похитала головою. Вона, заклякнувши, ніяково сиділа в його вітальні через годину після того, як розпрощалася з Джареном і Наарі на подвір’ї біля їхнього блоку камер.
— Обидва мертві.
— Гм-м, — пробурмотів Рук, кружляючи свій напій по чаші.
Темна шкіра, коротко підстрижене волосся і коротка борода — він був схожий на багатьох кремезних вартових. Але його вирізняв шрам над і під правим оком, наче розбитий діамант. І ще владність, яка з нього просто-таки плинула, посилена чорною шкіряною уніформою, що опускалася до його відмінно начищених чобіт. — Той, що вижив, був весь у крові. В нього серйозні ушкодження?
Обережно (завжди страшенно обережно, коли йшлося про інформацію, якою вона ділилася) Ківа відповіла:
— Нічого невиправного.
Наглядач Рук посміхнувся, куточки його темних очей зім’ялися.
— Добре. Це добре.
Ще один працездатний чоловік. Це єдине, що цікавило Наглядача. Попри те що Заліндов і так по швах тріщав, навіть при надмірному рівні смертності.
За ті десять років, що Ківа прожила в тюрмі, вона змирилася з тим, що Наглядач є не лихою людиною, а холодним прагматиком. І сильним — дуже сильним, з тягарем відповідальності на плечах. Те, що він керує Заліндовом, означало, що він підпорядкований не одному королівству, а всім, адже під його наглядом — засуджені громадяни з усіх усюд. Але хоча він і мав підкорятися прямим наказам від правителів усіх восьми територій, рішення зазвичай лишали на його розсуд, покладаючись на те, що він без додаткового керівництва вестиме буденне управління в’язнями й вартовими. Як він це робив — його справи.