Ківа не надто любила Наглядача Рука. Її відданість була не більш ніж способом виживання. Але навіть якщо й так, вона знала, що їй і її товаришам-в’язням могла випасти значно гірша доля. Рук принаймні мав якесь чуття моралі, хоч і обмежене. Вона навіть уявляти не хотіла, що могло б трапитися, якби Різник, чи Кістяний, чи ще хтось із жорстоких вартових отримав посаду Наглядача. Не лишилося б нічого, крім крові й попелу.
— Ти сьогодні мені ще щось розповіси, Ківо?
Наглядач уважно за нею спостерігав. Він був розумний, вона знала. Надто розумний, як на неї. Він жив і працював серед найгірших, і в нього було багато часу, аби навчитися їх читати. Навчитися читати її.
— В’язні незадоволені, — відповіла вона. — Але вам це вже відомо.
Рук зітхнув, ще раз відсьорбуючи свого напою.
— Завжди якісь негаразди в цю пору року. Вони голодні. Холодні. Втомлені. Я мало як можу цьому зарадити.
Ківа не погоджувалась, але змовчала. Більші пайки, тепліший одяг і покривала, коротші робочі години — Наглядач міг змінити все це. Але в’язням не повинно бути зручно. Вони в Заліндові не на канікулах. Вони тут, щоб працювати, тоді — померти.
— Як щодо бунтівників? — запитав Рук.
Ківа засовалася на кріслі під ще пильнішим спостереженням Наглядача.
— Креста досі ними верховодить? — натякнув він.
Облизуючи губи, Ківа повільно кивнула і сказала:
— Наскільки мені відомо.
Очі Рука звузилися:
— Наскільки тобі відомо?
Вона змусила себе зустрітися з ним поглядом.
— Бунтівникам я не до вподоби. Особливо Кресті. — Ківа не могла їх звинувачувати. Як Рукова інформаторка, вимушена чи ні, вона цілком заслуговувала на їхню зневагу. — Вони не повідомляють мені, хто в них верховодить. І своїх планів.
Це було найближче до того, що можна оцінити як Ківину демонстрацію сили волі, але після років таких-от зустрічей з Наглядачем Ківа почувалася з ним у більшій безпеці, аніж із будь-яким іншим вартовим. У неї були причини, навіть якщо вона й знала, що відданість не гарантує їй безпеку.
Наглядач потер скроні.
— Ківо, ти знаєш, що я тебе поважаю. Навіть дбаю про тебе. Ти багато разів показувала себе вправною цілителькою і заслужила моє належне ставлення за роки служби. Тому я повинен попередити тебе.
Ківа зібралася з духом.
— Наближається день, коли мені знадобиться від тебе більше, — продовжив Рук. — Бунтівники всередині тюрми стають проблемою. Я можу лише припускати, що це тому, що їхній рух поза тюрмою просувається, бо число бунтівників росте щоденно, поки їхня королева веде їх на погибель. Ну що за дурні! — Рук похитав головою, наче жаліючи їх.
Ківин пульс пришвидшився вдвічі. Будь-яка згадка зовнішнього світу змушувала її жадати більшого. За останні десять років їй вдавалося чути лише уривки того, що відбувалося поза стінами Заліндова. Коли вона лишень прибула до тюрми, бунтарський рух був не більш ніж групою кочівників, які шукали свою давно втрачену королеву, які шепотіли про те, що в неї є законне право посісти трон Евалону — зрадницькі слова з серйозними наслідками для тих, кого впіймає королівська Варта. Лише після ув’язнення Ківа почула, що їхня королева таки з’явилася на світ і тепер керувала рухом, прагнучи єдиного — відплати. Не справедливості, не можливості посперечатися за корону. Ні, Бунтівна Королева хотіла помститися за все відібране. За втрачене. За королівство і владу, яка до нього додається і яка повинна була належати їй ще з народження.
З тих крупинок, як Ківа зібрала за останні роки, було зрозуміло, що Бунтівна Королева повільно — дуже повільно — перемагає.
Рук називав дурнями. Ківа не була настільки впевнена.
— В них є енергія, іскра, це вже щось, — продовжував Наглядач, говорячи про ув’язнених бунтівників. — Це, може, й небагато, але найменша іскра може розпалити полум’я, а я хотів би цього уникнути. Заради них самих.
Від його погляду Ківа здригнулася. Бунтівники в Заліндові зустрінуть швидку смерть, якщо Рук чи інший вартовий упіймають їх за будь-якою змовою. Чи в них на думці втеча, чи щось простіше, як-от збурити інших в’язнів, завербувати більше людей — не мало значення. Якщо вони виступатимуть — будь-яким чином, — то поплатяться життям.
Ківі було важко їм співчувати. Їм варто бути розумнішими, уникати неприємностей, а не поводитися недбало й привертати увагу Наглядача. На її думку, вони самі копали собі могили. Це її вираз обличчя і сказав Наглядачеві, бо той лишень зітхнув, цього разу гучніше.