Ніхто не зневажав Ківу більше, аніж вона сама, але вона не шкодувала про свій вибір, незважаючи на ціну.
Ігноруючи скигління хлопця, коли вона наблизилася до його голови, Ківа почала відсікати волосся короткими, різкими рухами. Вона пам’ятала власне прибуття до в’язниці десять років тому: принизливий процес роздягання догола, відмивання, обстригання. Вона вийшла з лазарету зі здертою шкірою і без волосся, в колючій сірій сорочці і в штанах, які були єдиним її майном. З усього, що вона пройшла в Заліндові, ті перші години знелюднення були одними з найгірших. Думка про них тепер змусила її власний шрам занити від згадки про біль; погляд упав на браслет, який вона носила над ним. На металі було вигравіювано Н18K422 — її ідентифікаційний номер, постійне нагадування, що вона ніхто і в неї нема нікого; що сказати чи зробити неправильно, навіть подивитися на неправильну людину в неправильний час може означати смерть.
Заліндов не має милосердя, навіть до невинних.
Особливо до невинних.
Ківі заледве було сім років, коли вона потрапила сюди, але вік не захистив її від жорстокості тюремного життя. Вона більше за будь-кого знала, що її подихи мають лік. Ніхто не переживає Заліндов. Це всього-на-всього питання часу, коли вона приєднається до безлічі тих, які були до неї.
Вона знала, що порівняно з іншими їй поталанило. Ті, кого призначають на важку працю, витримують десь пів року. Найбільше — рік. Але їй не довелося страждати на такій виснажливій роботі. В перші тижні після прибуття Ківу призначили на працю у вхідному блоці, де вона перебирала одяг і речі, забрані в ув’язнених. Пізніше, коли потрібно було закрити іншу позицію — через смертельний спалах хвороби, який забрав сотні життів, — її відправили в майстерні і дали завдання чистити й ремонтувати форму вартових. Її пальці кровоточили і вкривалися пухирями від безкінечного прання-штопання, але навіть тоді було мало на що жалітися порівняно з іншими.
Ківа з жахом чекала наказу на виконання виснажливих робіт, але виклик так і не надійшов. Натомість після того, як вона врятувала вартового від зараження крові, порадивши йому використати припарку (багато разів бачила, як такі виготовляв батько), вона заслужила собі місце цілительки в лазареті. Майже через два роки єдиного в’язня, який, крім неї, працював у лазареті, стратили за контрабанду «янгольського пилу» відчайдушним ув’язненим, після чого Ківа посіла його місце. З цим прийшов обов’язок вирізати символ Заліндова на новоприбулих — і це Ківі огидно досі. Однак вона знала: якщо відмовиться маркувати, то обоє — вона і новий в’язень — накличуть на себе гнів вартових. Це вона зрозуміла давно і як нагадування носила на спині шрам. Якби був хоча б хтось достатньо вправний, аби замінити її, то її забили б нагайкою до смерті. Тепер, однак, є інші, які могли б зайняти її посаду.
Вона — витратний матеріал, як і всі в Заліндові.
Волосся хлопця було в безладі, коли Ківа відклала ножиці й потяглася по лезо. Інколи достатньо просто обстригти ковтуни; в інших випадках новенькі прибували з геть сплутаними, зараженими вошами космами, і краще зістригти все, ніж ризикувати пошестю малесеньких монстрів по всьому тюремному блоку.
— Не хвилюйся, відросте, — ласкаво сказала Ківа, думаючи про власне волосся, чорне, як ніч, яке обстригли, коли вона прибула: зараз воно спадало їй по спині.
Попри спробу заспокоїти, хлопець далі тремтів, чим ускладнював її спроби не подряпати його, коли вона проводила лезом по черепу.
Ківа хотіла розповісти, з чим він зіткнеться, коли вийде з лазарету, але навіть якби вартова в проході не спостерігала так уважно, вона знала, що це не її завдання. У нового в’язня буде хтось зі старших на перші дні, і це обов’язок саме тієї людини: показати Заліндов, поділитись попередженнями, розкрити шляхи виживання. Якщо, звісно, цього хочеться. Деякі прибувають, жадаючи померти; їхню надію розтоптали ще до того, як вони пройшли крізь залізні ворота в бездушній вапняковій стіні.
Ківа сподівалася, що в цьому хлопцеві ще лишався бойовий дух. Він йому потрібен, аби пережити все те, що на нього чекало.
— Все, — сказала вона, опускаючи лезо і обходячи хлопця, аби подивитися в обличчя. Він виглядав молодшим без волосся: широкі очі, запалі щоки, вуха стирчать. — Було не так і погано, еге ж?