Зачекавши достатньо, аби паста подіяла, Ківа запитала:
— Можете назвати своє ім’я?
Жінчині губи розтулилися і стулилися, тоді вона нарешті сказала:
— Тільда. Я… Тільда. — Її горло сіпнулося, наче вона спробувала ковтнути, але спроба зробила їй боляче. — Де… я?
Повітря пурхнуло з Ківи, серце пішло в п’яти. Чути, як Тільда каже власне ім’я, змусило Ківу почуватися так, наче вона врешті чогось досягла; але тоді Тільда спитала, де вона… просто після того, як сама відповіла на це.
— Ви в Заліндові, пам’ятаєте? — повільно запитала Ківа.
Жінка невидюще кліпнула до стелі.
— В Заліндові? Так. Так… де?
У Ківи стислося серце.
— Ви прибули десять днів тому, — поділилася вона, не впевнена, що ще додати. Тільда коротко, здивовано здригнулася. — Були дуже хворі. Я… я намагаюся вас вилікувати.
— Чому?
Одне різке слово — і Ківа збагнула, що не знає, як відповісти. Так багато причин, більшості з яких вона не могла назвати. Особливо з огляду на вартового, який прислухався.
Не дай їй померти.
— Тому що я… Тому що ви… Тому що ми…
— Ці… Випробування, — перебила Тільда, її голос знову почав слабшати. — Мій… вирок. Навіщо… — Вона хрипко вдихнула і з очевидним зусиллям продовжила: — Навіщо лишати мене… живою… лише аби… я… померла?
Ламані слова змусили Ківу стиснути кулаки на колінах. З усього, що Тільда могла знати, могла запам’ятати… чому вона запитала саме про Випробування? Що сказати? В голові вигулькнуло надто багато відповідей.
Тому що це моя робота.
Тому що мені наказав Наглядач.
Тому що моя сестра написала записку.
Тому що Креста вб’є Тіппа, якщо я цього не зроблю.
Тому що я не зможу спокійно жити далі, якщо…
— Де… я? — знову запитала Тільда, втручаючись у Ківині думки.
Ківа, важко горблячись від безсилля, була зібралася повторити, що Тільда в Заліндові, але тоді зупинилася, гадаючи, чи Тільда дійсно про це питає. Швидко зиркнувши на вартового, Ківа оцінила свої слова і, не вбачаючи в них нічого шкідливого, відповіла:
— В лазареті. Лазареті в Заліндові.
Опустилася мить тиші, доки Тільда не запитала, голосом, який уже заледве можна було вважати шепотінням:
— Хто… ти… така?
Ще раз швиденько глянувши на вартового, Ківа дала найчеснішу відповідь, на яку тільки наважилася:
— Та, хто хоче, аби ви пережили це… все це. — Вона простягла руку й імпульсивно стиснула Тільдину долоню, тоді отямилася і швиденько її відпустила. — Відпочиньте. Можемо знову поговорити завтра.
Але коли прийшов ранок, Тільда знову поринула в марення. Цього разу навіть гав’яз не подіяв.
Години повзли, і Ківа все чекала побачити, чи жінка повернеться до тями, та надія була марною. Тільда досі була надто хвора, цілком у владі недуги. І з приходом наступного дня — дня першої Ордалії — Ківа знала, що не встигає.
Не дай їй померти.
Не дай їй померти.
Не дай їй померти.
Ківа й на мить не зімкнула очей тієї ночі, молячись, аби Тільда дивовижним чином вилікувалася, а тоді якимось чином пережила перше Випробування Повітрям. Як Ківа сказала Тіппові, перше завдання не завжди неможливо пройти, набагато частіше воно використовувалося, щоб подражнити порушника, аби він повірив, що має шанс вижити — який виявиться марним, щойно він досягне другої, третьої або четвертої Ордалії. Та все ж, навіть якщо рівень складності першого нижчий, воно все одно було б викликом і для здорової людини, якою Тільда наразі не була.
Не дай їй померти.
Перші чотири закодовані слова з послання сестри плавали в Ківи у думках — наказ, вимога. Тоді була Крестина погроза, її голос шипуче повторював раз за разом: «Врятуй Бунтівну Королеву, і цим врятуєш хлопчака. Якщо вона помре — то і він помре».
Ківин розум був полем бою.
Не дай їй померти… Якщо вона помре — то і він помре… Не дай їй померти… Якщо вона помре — то і він помре.
Ківа й гадки не мала, що робити; вона й гадки не мала, як врятувати Тільду, як врятувати Тіппа.
Лише один спосіб спадав їй на думку, але… ризик… і ціна…
Не дай їй померти.
Якщо вона помре — то і він помре.