Ківа спробувала роздивитися їхні обличчя, але ті люди були в масках. Вона чула плітки, що спадкоємці Валлентіс приховують обличчя під час публічних заходів, і гадала, чи то не демонстрація сили, ще один спосіб показати, наскільки недосяжні вони для простолюду. Через ці маски Ківа хіба що могла зрозуміти, що принц-наступник вищий за сестру і що в них обох світле волосся.
Від погляду на них та їхніх вартових Ківу кидало то в холод, то в жар. Її тіпало, але від страху за Тільду чи від люті на все це видовисько — вона не була певна. Знала лише те, що вони за лічені кроки від шибениць, де Тільді доведеться зустрітися з першою Ордалією — і своєю майже безперечною загибеллю.
Не дай їй померти.
Якщо вона помре — то і він помре.
Ківа заскрипіла зубами; всупереч морозному вітрові, на її чолі збиралися краплини поту.
Не дай їй померти.
Якщо вона помре — то і він помре.
Ківа не могла зупинити Випробування, не могла врятувати Тільду від того, що трапиться тієї миті, як вона підніметься східцями на шибеницю, не могла врятувати Тіппа, не могла врятувати себе.
Три життя на шальках терезів, усе через одну жінку.
Не.
Дай.
Їй.
Померти.
Ківа заплющила очі, серце гупало у вухах, заглушуючи кпини юрби.
Вона знала, що повинна зробити.
Її занудило, коли вона різко розплющила очі, гарячково шукаючи знайоме обличчя в морі в’язнів. Мота ніде не було видно, як і Оліші чи Нерґала. У відчаї її погляд зупинився на Джарені, який стояв з рештою тунельників біля підніжжя шибениці, його обличчя було так сильно вкрите порохом, що майже не впізнати.
— Джарене! — закричала Ківа понад глузуваннями юрби, ігноруючи попереджувальний погляд, який їй кинула Наарі. — Джарене!
Її поклик спантеличив його, майже стурбував — його очі метнулися до королівських осіб та їхніх вартових так, наче він боявся їхньої уваги.
— Що ти р-робиш? — закричав до неї Тіпп з іншого боку від Тільди, ледь чутно за криками й вигуками в’язнів, які змикалися довкола них.
Вона проігнорувала його і сповільнила крок, її омило полегшенням і жахом, коли Джарен почав пробивати собі шлях крізь юрбу, добираючись до них усього за кілька кроків від сходинок на шибеницю.
— Лишайтеся тут, — наказала Ківа йому і Тіппові, через голову знімаючи Тільдину руку зі свого плеча і безцеремонно міняючись місцями з Джареном, лишаючи його підтримувати хвору жінку. Без жодного слова пояснень вона проштовхалася решту шляху крізь задушливий натовп і, проскочивши повз Наарі й трьох інших вартових, ступаючи по дві сходинки за раз, опинилася на дерев’яному підвищенні.
На Ківу негайно націлилося п’ять вістрів мечів — королівська варта відреагувала. Наглядач Рук, навпаки, завмер, як статуя, його шрам у формі діаманта майже зник від того, як сильно його очі розширилися через її появу.
Глядачі замовкли.
— Хто ти така, дівчино? — суворо запитав найближчий вартовий. — Де Бунтівна Королева?
Не дай їй померти.
Подих тремтів, але Ківа вдихнула, розправила плечі й подивилася за вартових, на принца і принцесу в масках, гучно виголошуючи єдині слова, які могли зберегти Тільдине життя.
— Мене звати Ківа Мерідан, і її вирок відтепер — мій!
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Коли Ківа мовила це, запанувала гробова тиша, а тоді в натовпі зчинився галас — хвиля звуку, такого гучного, що платформа похитнулася.
— ТИША!
Потужне ревіння долинуло від вартового, найближчого до принца та принцеси. Там, де в інших королівських вартових над серцем була емблема, вигравіювана темнішим відтінком срібного, його була викарбувана золотом: чотири квадранти, які репрезентували стихійну магію — земля, вогонь, вода, повітря — за перехрещеними мечем і стрілою, а вгорі — корона.