Ми в безпеці. Лишайся живою. Ми прийдемо.
Ті самі сім слів та інші схожі дари раз по раз прибували протягом останніх десяти років, завжди тоді, коли Ківа найбільше потребувала їх.
Ми в безпеці. Лишайся живою. Ми прийдемо.
Середню частину було легше написати, аніж зробити, але Ківа виконає це, впевнена, що одного дня її сім’я виконає обіцянку прийти по неї. Байдуже, скільки разів вони писали ці слова, байдуже, як довго вона вже чекає, — вона чіплялася за це твердження, знову й знову прокручуючи його в голові: Ми в безпеці. Лишайся живою. Ми прийдемо.
Колись вона знову буде з сім’єю. Колись вона звільниться від Заліндова, більше не буде ув’язненою.
Десять років вона чекає того дня.
Але з кожним тижнем, який минає, її надія дедалі марніє.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Він прибув, як і багато інших, — закривавлений і схожий на смерть.
Минув місяць відтоді, як у Заліндов прибували новенькі; місяць із того часу, як Ківа була змушена вирізати «З» на чиїйсь плоті. Окрім звичних тюремних поранень і спалаху тунельної гарячки (через яку жертв відправили на карантин; дехто помер, а більшість бажали померти, але стануть на ноги, щойно гарячка минеться), для неї було небагато роботи.
Сьогодні, однак…
Троє новоприбулих.
Усі чоловіки.
Якщо вірити чуткам, усі з Валленії — столиці Евалону, найбільшого королівства у Вендераллі.
Фургони рідко з’являлися в зимові місяці, особливо ті, які приходили з південних територій, як-от Евалон. Зазвичай в’язнів родом так здалеку тримали в міських підземеллях чи сільських тюрмах до весняних відлиг, коли вони з меншою ймовірністю загинуть протягом тижнів подорожі. Інколи самі вартові не переживали подорож через пустелю Белгер і гори Танестра, особливо коли погода мінялась і шляхом проносилися хуртовини. А тим, хто наважувався їхати прямо з Валленії, також доводилося перетинати Дикопущу і Крувлінґські болота, тоді продиратися напряму через Плакучі ліси — непосильна подорож і за найкращих умов, особливо якщо поєднати з жорстоким поводженням змінних вартових.
Зима, весна, літо й осінь — хоч коли в’язні прибували і звідки, подорож до Заліндова і назад завжди небезпечна. Розміщена на півночі Евалону, близько до кордонів і з Мірравеном, і з Карамором, в’язниця була нелегко доступна з будь-якого із восьми королівств. Проте всі ці королівства використовували в’язницю, переправляючи своїх проблемних громадян з усіх куточків континенту, не переймаючись тим, чи ті переживуть подорож.
І от із трьох чоловіків, яких сьогодні доставили через парадні ворота і відправили прямо до лазарету, лише одному знадобився Ківин догляд, адже двоє інших вже відійшли у вічний світ, їхні тіла бліді й закляклі. Від них ще не тхнуло розкладанням, тобто кінець настав недавно, але це мало що міняло. Вони мертві — їх не повернути.
Третій, однак… Те, що в ньому бився пульс, хоч і слабко, дивувало. Ківа задумалася, чи витримає чоловік те, що зараз буде.
Намагаючись оминати поглядом два трупи на металевих плитах праворуч від неї, Ківа ретельно оглянула живого, обмірковуючи, з чого почати. Його треба помити, не лише тому, що він брудний, а ще й тому, що вона не могла сказати, скільки з тієї крові, у якій він, — його власна і чи є рани, що потребують уваги.
Розправивши плечі, Ківа закотила свої заношені рукави до ліктів, кривлячись, коли грубий сірий матеріал роз’ятрив досі не загоєну плоть на внутрішній частині правого передпліччя. Вона не дозволятиме собі думати про те, що вартові зробили з нею три ночі тому і що могло б статися, якби нова вартова — молода, з пильними бурштиновими очима — не прибула тоді, коли прибула.
Ківа досі не знала, чому жінка втрутилась і попередила інших про невдоволення Наглядача. Вартові не дурні. Вони знали: хоча Заліндовом слід керувати залізним кулаком, Наглядач не прощає, коли вартові зловживають владою. Це, однак, не зупиняло їх від того, щоб ґвалтувати в’язнів. Вони просто старалися, аби їх не піймали.
Новенька вартова ще не втратила іскру честі, іскру життя в бурштинових очах, яка зазвичай танула після перших кількох тижнів у тюрмі, перетворюючись на гірку зневагу. Це була єдина причина для втручання, яку Ківі вдалося вигадати. Але якою би вдячною вона не була, тепер почувалася так, наче винна щось бурштиновоокій вартовій; а це не віщує нічого доброго — бути щось комусь винним у Заліндові.