— Я не можу… Ви не можете… Це не… — Ківа не могла виштовхнути з себе речення. Вона знову вдихнула, роблячи спробу заспокоїти наростання істерики.
— У нас не весь день, — долинув посилений голос принца, його тон був пронизаний роздратуванням. — У тебе тридцять секунд, Чемпіонко, або ми вважатимемо, що ти здалася.
У Ківи в очах замиготіло. Здатися означає провалити Випробування, а провал означає, що і вона, і Тільда втратять життя. Тіпп буде в безпеці, адже в такому разі перестане бути засобом тиску, але хто захистить його, коли Ківи більше не буде?
Замість того щоб примножити її жах, така думка її заспокоїла. Раптове прояснення змусило збагнути, що вона радше втратить своє життя, намагаючись врятувати Тіппа, ніж прирече їх усіх легкодухою бездіяльністю.
Час. Єдине, що було їй потрібне, — це час. Якби вона була спроможна на чудо, якось вижила після цього завдання…
Її воля могла бути на відстані одного стрибка.
Втягуючи останній заспокійливий подих, Ківа вказала на поруччя:
— Відкрийте його.
Капітан Веріс не дорікнув їй за тон, можливо, вважаючи, що це взагалі її останній наказ. Він клацнув пальцями, і двоє вартових з вежі поспішили назовні й відкинули засув у кутку загороди.
— Двадцять секунд, Чемпіонко, — долинув принців знуджений голос.
Ківа навшпиньках підійшла до краю балкона, цього разу змушуючи себе подивитися вниз. Вона бачила королівських осіб і Рука, які досі були на підвищенні біля шибениці під нею, натовп в’язнів, які дивилися вгору, на їхніх обличчях проблискувало очікування.
Їх це розважало. Їх всіх це розважало, її життя і смерть були для них не більш ніж видовищем.
— Десять секунд — тоді невдача, — оголосив принц.
Ківа заплющила очі, усуваючи з поля зору всіх, хто спостерігав, хто чекав.
— Дев’ять! — закричав натовп внизу.
Вона почала задкувати.
— Вісім!
Крок за кроком, за кроком.
— Сім!
Вона усвідомлювала, що капітан Веріс відступив зі шляху, інші вартові лишилися на балконі, аби подивитися.
— Шість!
Вона продовжувала задкувати, крок… (П’ять!) за кроком… (Чотири!) за кроком… (Три!) доки не опинилася в найдальшій від краю точці.
— Дві секунди, Чемпіонко! — попередив принц.
Не дай їй померти.
Лишайся живою.
Ківин розум спорожнів, коли вона кинулася вперед, цілком зосередившись на поставленому завданні. Вона силою волі хотіла змусити ноги стати сильнішими, тіло — легшим, додати повітря в кожен атом свого єства, коли побігла вздовж вежі й щосили стрибнула через край.
Лишайся живою.
Ми вже йдемо.
Льодяний вітер кусав її за шкіру і шарпав одежу, коли вона пронизала повітря. В неї виходило — дійсно виходило. Стіна наближалася з кожним пришвидшеним ударом серця, пульс бився так гучно, що майже заглушував ревуче шурхання повітря, яке пролітало повз вуха.
Ближче і ближче вона пливла в повітрі, кинувши виклик самій силі тяжіння, вершина східної стіни наближалася з кожною мікросекундою.
Їй вдасться. Всупереч шансам вона успішно пройде першу Ордалію. В ній шаленіла радість перемоги. Вона вже майже відчувала під собою тверду стіну, майже відчувала смак перемоги.
А тоді вона падала.
Так близько… вона була так близько. Якби лишень потягтись і вхопитися за край, вона могла б…
Було надто пізно.
Вона вже каменем падала додолу, вниз, вниз, вниз до землі.
Все гаразд. Все буде гаразд.
Батьків голос відлунням прокотився у вухах, і цього разу вона його не прогнала. Вона хотіла, аби він був з нею, коли вона падає, потребувала цього заспокоєння, коли зустріне свій кінець.
Все гаразд. Все буде гаразд.
Ківа заплющила очі, не бажаючи бачити, як розгортатиметься невідворотне. Вона триматиме їх заплющеними і думатиме про батька, про те, що трапилося того дня, коли в неї відібрали життя. Ніхто й так не очікував, що вона проживе ці десять років, і сьогодні цьому кінець.
Все гаразд. Все буде гаразд.
Зненацька шурхання з вух зникло, морозний вітер зник, а тоді…
Біль.
Сліпучий, всепоглинальний біль пронизав кожен дюйм Ківиного тіла.
І тоді вона більше нічого не тямила.