— Ні! — Вона стиснула батька ще сильніше.
— Татусю! — заверещав Керін.
Солдати підняли мечі і помарширували вперед, скорочуючи відстань між ними. Фаран вирвав руку з Ківиної, відштовхнув її; вона зробила три кроки назад, втратила баланс і впала.
Керін мав би впасти з нею, але його слизькі від джеріягід пальці вислизнули, і він скочив геть — не до батька, а до ножа, який Фаран використовував, аби нарізати траву алое.
— КЕРІНЕ! НІ! — заверещала Ківа.
Керін не чув її, не слухав. Хлопчик ухопив ніж і з воланням кинувся на вартових, які наближалися.
Це сталося за мить, так швидко, що зі своєї позиції на землі Ківа не бачила, не збагнула, доки не було надто пізно.
Однієї секунди Керін летів уперед, наступної — падав на землю, стискаючи руками груди… і меч, який з них стирчав.
Минули роки, доки солдат витяг лезо… доки затихло нудотне чвакання сталі, яка рухалася крізь плоть і кістку… доки всі, хто дивився, до кінця усвідомили, що сталося.
— НІ! — завив Фаран, падаючи навколішки біля сина і притискаючи руки до маленьких грудей хлопчика. — Ні, ні, ні!
— Керіне, — шепотіла Ківа, в її очах бриніли сльози. Вона навколішки поповзла по грязюці до них, сік ягід лишав плями на руках, колінах, одязі. — К-керіне!
— Хтось дайте… дайте… — Фаран не міг закінчити, його душило, бо не було нічого — ані ліків, ані будь-чого, — що хтось взагалі міг би зробити, адже Керінові очі вже закотилися.
— Н-ні! — простогнала Ківа, простягаючи до брата липкі руки. — Ні! КЕРІНЕ! Ні!
Їй не вдалося притиснути пальці до його рани, як батько, не вдалося хоча б торкнутися його, бо сталева рука вхопила її поперек талії й рвонула в повітря.
— Так не мало бути, — прохрипів їй у вухо голос чоловіка з золотим гербом. — Так взагалі не мало бути.
— ВІДПУСТИ МЕНЕ! — закричала Ківа, вдарила його, з очей полилися сльози. — ВІДПУСТИ… Я МУШУ…
— Підведіть його! — наказав вартовий солдатам, які погрозливо рухалися до Фарана. Той, із чийого меча капотіла Керінова кров, нерухомо стояв над ним, його юне обличчя смертельно зблідло, доки компаньйон не відштовхнув його вбік. Лише тоді він схаменувся, витер меча і рушив вперед з рештою. — В нас є наказ.
— ТАТУСЮ! — хлипала Ківа, досі копаючи вартового, але його хватка не слабла. — ТАТУСЮ!
З Фаранової реакції на її благання можна було подумати, що він не більш живий, ніж його наймолодший син.
Він не боровся, не опирався, коли вартові, шарпнувши, поставили його на ноги і потягли геть.
— ТАТУСЮ! — знову закричала Ківа.
— Поховайте хлопця, — наказав тим солдатам, що залишилися, чоловік, який її тримав. Тихшим, хрипкішим голосом він додав: — Але обережно. Він лише дитина.
Коли вартові рушили забрати Керіна, Ківа заборюкалася ще лютіше.
— НЕ… ЧІПАЙТЕ… ЙОГО! — закричала вона. — НАВІТЬ… НЕ… ДУМАЙТЕ…
— Вибач, дівчинко, — прошепотів чоловік, який її тримав. — Але ви самі винні.