— Зачекайте!
Принцеса завмерла, напівобернувшись до неї знову.
— Чому ви допомагаєте мені? — запитала Ківа, амулет заледве не палав під простирадлом. — Раніше ви сказали, що вам байдуже, що зі мною трапиться. Я не… не розумію. — Вона проковтнула слину, тоді змусила себе додати: — Якщо я виживу — Тільда виживе. Навіщо так ризикувати?
Пізніше, коли макове молочко вийде з організму, Ківу, можливо, здивує власне нахабство. Але зараз вона потребувала відповідей.
Знає це Міррин чи ні, але сім’я Валлентіс — причина, з якої Ківа опинилася в такій халепі. Підозра в зраді корони — за це заарештували Фарана Мерідана. Жодних доказів, лиховісних змов чи дій — його всього лише бачили на людному базарі поруч із невдалою людиною в невдалий час. Імовірний злочин загнав його в Заліндов, і Ківу з ним. Вони обоє були жертвами обставин… а Керін випадковою жертвою.
Ківа прожила десять років, намагаючись змиритися з тією ніччю, прийняти те, що застрягнути в тому, що сталося з сім’єю, не допоможе їй вижити. Несправедливість усього цього досі смакувала гірко в роті, але їй вдалося пробитися крізь це й зосередитися на більш важливому — виживанні. Через це вона розуміла: якщо її не врятують до наступного Випробування, то принцеса щойно дала їй неоціненний скарб — безпечний прохід до третьої Ордалії.
Але… Ківа не знала чому.
Обертаючись, аби стояти з нею обличчям до обличчя, Міррин зміряла Ківу поглядом, зважуючи відповідь. Врешті принцеса промовила:
— Частково це тому, що в мого брата м’яке серце… надто м’яке, якщо запитаєш мене. Особливо як на принца-наступника. — Міррин закотила під маскою очі. — Але цьому хтивому дурникові я винна послугу.
Дійсно, хтивий дурник. Ківа й гадки не мала, про що думав принц Деверік. Хоча й вдячна, вона не просила його про допомогу, а зважаючи на те, що він Валлентіс, вона не мала наміру віддячувати йому. Взагалі.
— А щодо іншого… — продовжила принцеса. — В тебе дух тієї, хто вміє виживати, і я можу це тільки поважати. За інших обставин, я думаю, ми з тобою могли б зблизитися. Навіть потоваришувати.
Ківа сполохано вдихнула. Або так, або розсміятися. Захисний амулет чи ні, не було жодного шансу, щоб вона взагалі…
— Але це за інших обставин, — продовжила Міррин, обриваючи Ківине внутрішнє заперечення. — І правда в тому, що, навіть з моєю допомогою, я припускаю, ти однаково зазнаєш поразки. — Вона знизала плечима. — Імовірність того, що ти і Тільда проживете достатньо довго, зважаючи на її хворобу… Ну, не мені казати тобі шанси.
Це була правда. Ківа просто робила ставку на те, про що принцеса не знала. На когось. Чи багатьох когось.
Свою сім’ю.
І бунтівників.
Лишайся живою.
Не дай їй померти.
Ми вже йдемо.
— Я завжди вболіваю за «темну конячку», — сказала Міррин, наче розмірковуючи вголос. — А ти, Ківо Мерідан, найтемніша з усіх конячок, яких мені доводилося бачити.
— У цьому мені доведеться з тобою погодитися, — втрутився новий голос.
Ківа дивилася мовчки і вражено, коли сам принц-наступник, широко крокуючи, зайшов у лазарет — плечі розправлені, голова високо, зимова мантія рухається ефектними хвилями позаду — і підійшов спокійними, неспішними кроками.
— Нарешті, — сказала йому Міррин.
— Вибач, люба Міррин. Був зайнятий, — заявив принц. — Тут так багато цікавих людей. Такі захопливі розповіді.
Те, як Деверік подивився на Міррин, змусило Ківу подумати, що вони спілкуються без слів, і вона відчула укол болю, бо і в неї були цілі безслівні розмови з власними братами й сестрами, колись давно.
— Ну, привітик, красуне, — принц зупинився біля Ківиного ліжка. Він усміхнувся до неї зверху, показуючи ідеальні зуби. Маска ховала все, окрім рота й синіх очей, у яких танцювало щось, схоже на задоволення. — Ти добре виглядаєш. — Він підморгнув. — Дуже добре.
Ківа задумалася, чи він вважає себе привабливим. Вона не була вражена. І абсолютно не зацікавлена. Імпульсивний і нерозсудливий, так його назвала Міррин. Очевидно, він був ще й трохи нечемою. Не те щоб Ківа про це не здогадувалася: він врятував її життя тільки через зовнішній вигляд. Однак вона не збиралася заглядати дарованій коняці в зуби, навіть якщо та коняка була вкрита слизом.
— Ваша високосте, — відповіла вона натягнуто. — Дякую, що врятували мене.