Принц Деверік махнув рукою, досі усміхаючись:
— Нічого такого. Дійсно.
— В цілительки є скарги на її фізичний стан, — сказала Міррин братові, ретельно вивчаючи свої нігті. — Вважай себе везунчиком, що тобі взагалі подякували.
Ківині очі розширилися.
— Мабуть, я мало не проґавив момент, — визнав принц. — Ще всього кілька секунд і… — він плеснув у долоні, так гучно, що в Ківи скрутило шлунок. — Але ти жива, і це головне. Було б прикро, якби така симпатична…
— Боги, змилуйтеся, — прохрипіла Міррин з натягнутим обличчям. — Ми вже можемо йти? Мені потрібно купатися років сто. Боюся, я ніколи не зішкребу з себе сморід цього місця.
— Принцеса народу, — сказав Деверік Ківі лукавим тоном. — Терпляча, багатостраждальна, повна радощів, з неї так і вихлюпуються любов, прихильність і…
— Ох, заткнися, — гаркнула Міррин, тягнучись до братової руки і тягнучи його від Ківиного ліжка. — Ти просто обожнюєш слухати власний голос.
— Це дуже гарний голос, — сказав принц. — Згодна, Ківо?
Ківа здригнулася, коли її ім’я впало з його вуст. Лякало, наскільки буденно він його використав, наче вони знали одне одного роками. Вона нічого не сказала, від чого його усмішка тільки поширшала.
— Мені сподобалося, — торохкотів далі він, навіть коли сестра продовжувала його штовхати через кімнату. — Я сподіваюся, наші шляхи ще колись перетнуться, Чемпіонко.
Тоді Міррин просунула його повз капітана Веріса і крізь двері, зупиняючись лише для того, аби розправити свою мантію і погукати до Ківи:
— Я все одно вважаю, що ти хочеш померти. Маєш бажання — доведи, що я помиляюся.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Після того як королівські особи пішли з лазарету, Ківа спробувала вибратися з ліжка, але її зболене тіло не було готовим для такого завдання. Натомість вона крутилася з боку на бік, аж доки це не стало надто боляче; тоді вона просто вляглася, думаючи про все, що сталося того дня, доки макове молочко не повернуло її в глибини сну.
Коли вона знову прокинулася, в лазареті було значно темніше, слабкі люмонієві ліхтарі розганяли найстрахітливіші нічні тіні… і викривали, що вона не на самоті.
— Що ти тут робиш? — спитала Ківа хрипко після сну.
Джарен сидів на табуретці поруч з її ліжком, дивлячись униз на свої руки, але його голова різко піднялася, реагуючи на її запитання, і обличчям розтеклося полегшення.
— Чому ти постійно про це мене запитуєш?
— Можливо, мене постійно дивує те, що ти досі живий.
Його губ торкнулася напівпосмішка, а тоді вона зникла, і його обличчя закам’яніло.
— Те саме можна сказати про тебе після коника, якого ти викинула сьогодні.
Ківа не хотіла, аби розмова відбувалася, доки вона лежить горизонтально. Не хотіла, аби та розмова взагалі відбувалася, але вже точно не в настільки вразливій позиції.
Ривком піднімаючись, вона стрималася, аби не скривитися, коли біль прострелив її руки, тулуб, голову — все одночасно, і вона обережно зайняла таку саму позу, як з принцесою, — опираючись спиною об стіну.
— Це виглядало боляче.
Ківа зиркнула на Джарена:
— Вигляд буває оманливим.
Вона не розуміла, чому поруч із ним ставала такою колючою, чому їй противно виказати будь-яку ознаку слабкості.
Джарен зітхнув і пробігся рукою у своєму волоссі. Воно стирчало під дивними кутами, наче він повторював цей рух численні рази. Придивляючись, Ківа помітила, що він вкритий навіть більшою кількістю бруду й слизу, ніж коли вона бачила його біля шибениць; отже, він важко працював у тунелях до і після того. Під очима були тіні, а в тому, як він поводився, — виснаження. Вона розуміла, що Заліндов почав до нього добиратися, навіть якщо ще не зламав.
— Я можу… щось тобі дати? — тихо запитав Джарен.
Пригадуючи його сильну антипатію до знеболювальних ліків, Ківа похитала головою, вирішивши зачекати, доки він піде, а тоді прийняти ще одну дозу макового молочка. І ще не хотілося ризикувати й затьмарювати здоровий глузд у його присутності.
— Все гаразд, — сказала Ківа. — Тепер дай мені відповідь: чому ти тут?
Джарен видав недовірливий звук.
— А ти як думаєш? — він тикнув пальцем у її напрямку і промовив звинувачувальним тоном: — Ти мало не померла сьогодні, Ківо.
— І що?
Ті два слова вислизнули з її рота до того, як їй вдалося їх зупинити.
— «І що?» — повторив він, не вірячи власним вухам. — «І що?» Ти з мене знущаєшся?