Придушуючи розбурхані думки, Ківа набрала діжку чистої води і повернулася до чоловіка. Ретельно, методично почала відчищати його, відлущуючи шари його знищеної одежі.
«Ніколи не забувай, мишеня: немає двох людей, які виглядали б однаково, але ми всі красиві по-своєму. Людське тіло — це шедевр, який заслуговує нашої поваги. Завжди».
Ківа різко вдихнула, коли голос батька проплив у голові. До неї вже давно не поверталися спогади з дитинства, вона давно не чула прізвиська «мишеня» (яке отримала через те, що в дитинстві голосно пищала щоразу, як її наполохати), давно не відчувала уколу сліз в очах.
«Припини, — сказала вона собі. — Не лізь туди».
Глибоко вдихаючи, вона дала собі три секунди, аби відновити контроль, тоді рішуче продовжила працювати. Її серце щеміло від шепотіння ласкавих вказівок батька, думки мимоволі тяглися до тих днів, які вона провела в його кабінеті, допомагаючи з селянами, які шукали його то через одну, то через іншу болячку. Її найперші спогади про те, що вона поруч із ним: приносить воду, рве полотно, навіть стерилізує леза, коли стала достатньо дорослою, аби не поранитися в процесі. З усіх братів і сестер саме вона народилася з батьковою пристрастю до лікування, саме вона хотіла полегшити страждання інших.
Тепер от вона тут, збирається розрізати плоть чужої людини.
Її стегно зачухалося. Вона проігнорувала.
Стиснувши зуби, Ківа відкинула спогади і зосередилася на тому, аби прибрати залишки чоловікового одягу, лишаючи його в спідньому. Вона не відчувала дискомфорту, дивлячись на те, що він майже оголений. Погляд професіоналки був її другим «я» — вона лишень оцінювала шкоду, завдану його плоті. Десь у глибині розуму могла оцінити його підтягнуту статуру і медову шкіру, що проглядала крізь кров, яку вона ще відмивала; але замість того, щоб задуматися, що за життя він вів, аби в нього була настільки здорова комплекція (і що в такому разі привело його в Заліндов), вона боялася, що це означатиме для нього після пробудження. На ньому було достатньо помітно м’язи, аби вказати на силу, що може притягти неправильну увагу, і він отримає найгіршу роботу.
Можливо, дійсно було б краще, якби він взагалі не отямився.
Картаючи себе за таку думку, Ківа почала відмивати його з подвоєними зусиллями, усвідомлюючи — як завжди, — що вартовий слідкує за кожним її рухом. Сьогодні в проході стояв Різник, який заступив після Кістяного. То не були їхні справжні імена, але в Ківиних товаришів-в’язнів були причини використовувати ці клички. Різника рідко бачили поза Безоднею — штрафним блоком, притиснутим до північної стіни. Його прізвисько було одночасно попередженням і обіцянкою для всіх, кого туди відправляли, адже поверталися лише лічені з них. Кістяного, одначе, регулярно бачили на тюремній території, він часто з арбалетом на плечі патрулював верхівки вапнякових стін чи стояв у спостережних вежах. Хоча він і не вселяв стільки жаху, як Різник, його пристрасть до переламування в’язням кісток означала, що Ківа завжди ретельно трималася від нього подалі.
Було незвично, що ці жахливі чоловіки заступають на пост у лазареті, але останнім часом в’язні були неспокійні, та й через приморозки всі ставали ще стурбованішими.
Постійні морози означали, що пайки найменші за весь час; урожаї були пошкоджені складними погодними умовами, і те, що робітникам вдавалося отримати з ферм, було обмеженим. Коли вони не досягали щоденних квот, — чого вже не траплялося тижнями, — то відчували наслідки більше, ніж будь-хто: і в шлунках, і від рук вартових, які за ними наглядали.
Зима в Заліндові безжальна. Кожна пора року в Заліндові безжальна, але зима обходиться в’язням особливо важко — Ківа знала це після десяти років досвіду. Вона гостро усвідомлювала, що двійко трупів на відстані простягнутої руки — не єдині, кого вона доставлятиме в морг цього тижня, а доки закінчиться зима, за ними в крематорій підуть ще багато таких самих.
Витерши рештки крові з чоловікових грудей, Ківа ретельно оглянула його відмиту шкіру, звертаючи увагу на синці по всьому животу. На його тілі розцвітав калейдоскоп кольорів, вказуючи на те, що на шляху з Валленії він пережив побої не раз. Але після уважної перевірки Ківа переконалася, що внутрішніх ушкоджень нема. Кілька глибших порізів вимагатимуть її уваги, але їх недостатньо для тієї кількості крові, якою він був покритий. З деяким полегшенням вона усвідомила, що небезпечніші рани, певно, були в його загиблих компаньйонів, а він рятував їх, затискаючи рани, хоча й марно.