Ківа була сама вже майже десять років, навіть із його нібито захистом. Вона могла вижити ще якихось шість тижнів — чи менше, якщо її сім’я прибуде вчасно.
Наглядач розвернувся і покрокував геть. Лише діставшись до дверей лазарету, він зупинився поруч із черговим вартовим і обернувся, аби зробити прощальний випад:
— Твій батько в тобі дуже розчарувався б.
І тоді він пішов, лишивши Ківу з сімома словами, які повторювалися в голові знову і знову, доки макове молочко не потягло її в сон.
Поки очі заплющувалися, вона не могла перестати думати про те, що Наглядач помилявся. Її батько був би першим, хто заохотив би її врятувати життя. А от мати… Її мати знайшла б кілька суворих слів щодо Ківиних сьогоднішніх вчинків.
Але нікому з них не вдалося б її зупинити.
А отже, Ківі просто доведеться пережити наслідки.
Чи померти від них.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Незважаючи на всі Ківині старання, вона не стала на ноги наступного дня. Чотири дні минуло до того, як їй вдалося стояти без підтримки, і навіть тоді вона почувалася так, наче її переїхала одна з заліндовських вагонеток, вщерть навантажена люмонієм.
Болі продовжувалися, та Ківа перестала приймати макове молочко після другого дня в ліжку. Частково — аби уникнути залежності, що було реальним ризиком, зважаючи на його властивість викликати звикання. А частково — для того, аби зберегти залишки гідності, адже вона прийняла велику дозу в дуже невдалий час — перед одним із дедалі регулярніших Джаренових візитів. Коли він сів поруч і запитав, як вона почувається, вона абсолютно не до речі сказала:
— У тебе найгарніші очі з усіх, які я бачила. Наче сонячне світло на морі.
Кутики його рота вигнулися вгору, і він нахилився ближче:
— Ти бувала на морі?
— Один раз, — відповіла Ківа. — Батько мене возив.
Джарен неправильно розтлумачив емоцію, яка затопила її обличчя.
— Б’юсь об заклад, що він чекає на тебе. Пройди ці Випробування, і ти звільнишся й знову його побачиш.
— Ні, — м’яко відповіла Ківа, — не побачу.
Тоді в лазарет забіг Тіпп, за що Ківа була безмежно вдячна пізніше, коли ефект макового молочка вивітрився.
Цілий тиждень пішов на те, аби вона знову почувалася собою. З кожним наступним днем їй ставало дедалі тривожніше. Спершу це було просто невгамовне бажання вибратися з ліжка, адже Ківа звикла доглядати пацієнтів, а не бути однією з них. З плином часу, однак, вона почала страждати від бездіяльності, особливо коли Тільда лишалася непритомною, а все більше в’язнів ставали жертвами шлункового вірусу, який циркулював територією. Лишати Олішу й Нерґала головними з догляду не додавало Ківі впевненості, бо ця парочка намагалася робити мінімум того, що стосувалося лікування хворих, при цьому ще й тримаючись подалі, аби зменшити ризик самим підчепити вірус. Її щоразу страшенно дратувало, коли доводилося нагадувати їм зазирнути до Тільди чи до карантинних пацієнтів, знаючи: якщо вона не наполягатиме, вони взагалі нічого не робитимуть.
Якби не Тіпп, Ківа почала б рвати на собі волосся. Джарен також виявився неочікуваним помічником, особливо враховуючи те, що він знаходив виправдання, аби щодня навідуватися в лазарет — до і після своїх робочих змін, — завжди прикриваючись тим, що бере ліки для колег-тунельників. Хоча в’язням було дозволено вільно пересуватися в межах стін Заліндова поза робочими годинами, Ківа все одно думала, що він проводить забагато часу в лазареті. Наарі біля дверей майже завжди закочувала очі, коли приходив Джарен, усвідомлюючи, що він просто вигадує причини, аби перевірити, як Ківа.
Ківа вирішила дати Джаренові роботу — і тому, що їй було потрібно, аби хтось, окрім Тіппа, забезпечував хворим пацієнтам доступний комфорт, і також аби тримати його на відстані. Доки він зайнятий, не сидітиме біля її ліжка і не втягуватиме її в розмову; не старатиметься непомітно налаштувати її проти бунтівників; не чутиме, як вона видає ненавмисні фрази про колір його очей.
Оце вона з радістю забула б, старалася поховати глибоко в сховках своєї підсвідомості.
Тиждень добігав кінця, Ківа знову змогла рухатися самостійно, та її тривога зростала. Хоч як багато в неї було роботи, вона не могла побороти тривогу через наступну Ордалію, усвідомлюючи: якщо сім’я не звільнить її вчасно, доведеться пройти Випробування. Вона намагалась уявити, з чим може зіткнутися, наче це якимось чином може її підготувати. Деякі сценарії були не надто погані, як-от пройти по гарячому вугіллі чи потримати розпечене залізо. Це неприємно, але ліпше, ніж бути прив’язаною у палаючому багатті. Такого в Заліндові вже не бачили якийсь час, адже повішення вважали швидшою, чистішою смертю, але був період кілька років тому, коли багато в’язнів підряд спалили живцем.