— Не з-з-з-забувай висипку, — перебив Тіпп, віддаючи їй стерилізаційну олійку і зморщуючи носа через гіркий запах.
— …і висипка на животі, — додала Ківа, загинаючи пальці. — В них усіх те саме, я впевнена.
— Тоді в чому проблема?
Ківа різко обернулася, не почувши, як Джарен прийшов у лазарет. Напевно, Тіпп був не єдиним, хто тут втомлений.
— Проблема, — сказала Ківа, не марнуючи енергії питати, чому він тут, — проблема в тому, що Райла з адміністрації.
Джарен нахилив голову вбік, від чого тунельний пил, розмазаний по одній половині його обличчя, став ще помітнішим.
— Я маю знати, що це означає?
— Вона привілейована, — відповів за Ківу Тіпп, а тоді широко позіхнув і знову похитнувся.
Джарен наполохано потягнувся до нього і з виглядом, що не потерпить заперечень, повів до однієї з металевих лав та підкреслено зачекав, доки той сів. Хоча Ківа і відчула полегшення від того, що хлопчик більше не на ногах, вона про себе забурчала, що Джаренове втручання переконало його це зробити миттєво, а вона ж більше години благала його відпочити.
— Тобто — привілейована? — запитав Джарен.
Наарі, чергова біля входу до лазарету, видала звук, схожий на кашляння. Ківі захотілося зробити те саме. Але вона відповіла на запитання настільки делікатно, наскільки змогла:
— Це означає, що вартові дають їй додаткові блага: тепліший одяг, кращі пайки, безпечніші робочі рознарядки тощо — за певні… послуги.
— Я ц-цього не розумію, — сказав Тіпп, знову позіхаючи. — Маю на увазі, які т-т-такі послуги вона може їм дати, яких інші не дають? В’язні вже й б-б-без того перуть їхній одяг, готують їм їжу і п-п-прибирають казарми. Їм б-б-більше нічого не треба.
Наарі знову кашлянула. Ні Ківа, ні Джарен не відповіли.
— Зрозуміло, — натягнуто сказав Джарен. — Але я однаково не розумію, яким чином Райла з адміністрації — проблема.
— Привілейованих тримають окремо від решти, — поділилася Ківа. — Райла дуже мало контактувала з іншими, крім вартових, з якими… — вона прокашлялась і знову зосередилася. — Навіть спить вона на віддалі від решти гуртожитків з камерними блоками, ближче до казарм вартових.
Ківі не довелося додавати «або всередині тих казарм, щоночі».
— Вона не мала б бути хворою, — сказав Джарен, усвідомлення прояснило його обличчя.
— Не мала б, — підтвердила Ківа. — Не виключено, що вона контактувала з інфікованою людиною, але якщо це правда, то чому жоден з вартових, з якими вона… — Ківа різко замовкла, швидко глянувши на Тіппа перед тим, як знову подивитися на Джарена, — ем, з якими вона була поруч, не хворіє?
— Ти кажеш, що жоден вартовий не захворів?
Ківа різко розвернулась і застала Наарі, яка беззвучно підійшла, приєднуючись до розмови.
— Жоден, — підтвердила Ківа, досі почуваючись неспокійно, коли говорила до бурштиновоокої вартової, навіть якщо це відчуття поволі зникало.
— Скільки в’язнів хворі? — запитала Наарі.
Ківа підрахувала подумки.
— Разом з тими, які вже померли, близько сімдесяти, і ще в середньому по десять щодня.
І приблизно стільки ж помирало щоденно. Карантинна кімната була майже переповнена, і то «майже» — через швидкий приріст смертності. До Ківи навіть перевели кількох додаткових робітників, аби тимчасово допомагати дбати про хворих, як і до Мота й Ґрендель у морзі та крематорії.
— Статистично, хіба принаймні кілька вартових не повинні були це підхопити? — запитав Джарен. Взагалі не схоже було, що він боявся Наарі, хоча і не був свідком десятиліття брутальності вартових, як Ківа.
— Якщо це шлунковий вірус, як я спершу вважала, тоді так, — сказала Ківа. — Але хоча симптоми і вказують на це…
— Райла з адміністрації спростовує цю теорію, — договорив за неї Джарен. — Чи, скоріше, нехворі вартові, з якими вона контактувала.
— Тоді якщо це н-не вірус, то що це? — запитав Тіпп, тручи очі.
— Це і є реальне запитання, еге ж? — Ківа сперлася на робочий стіл, почуваючись тритисячолітньою. — Це може бути що завгодно: спора в повітрі, бактерія в нашій воді, пліснява в зерні, заражене м’ясо чи молочні продукти… перелік нескінченний.
— Тож ми всі ризикуємо, — сказав Джарен тоном напівзапитання-напівствердження.
Ківа зробила безпомічний жест.
— Я, чесно, не знаю. Чому вони хворі… — вона вказала на зачинені двері в карантин: — …а ми ні? Чому декотрі з них почали підхоплювати це кілька тижнів тому, а решта лише сьогодні стали проявляти симптоми? — Вона замовкла, обмірковуючи. — Якщо це дійсно якийсь мікроб у їжі чи воді, то зрозуміло, чому вартові не хворіють, адже в них харчі окремі і їжа готується окремо. Але якщо це щось у повітрі, тваринах чи зерні… — Вона нахмурилася і продовжила майже сама до себе: — Коли я не можу збагнути, що не так, мені потрібно відшукати першоджерело хвороби. Можливо, це допоможе вигадати лікування.