— Це дуже… професійно з твого боку, — видушила Ківа, відчайдушно підшукуючи, що б відповісти. — Я впевнена, що висловлюю думку всіх в’язнів, коли скажу, що ми це цінуємо.
Наарі нахилила голову вбік, її коротке волосся і нефритові сережки виблискували в світлі люмонієвих ліхтарів.
— Ти мене інтригуєш.
— Я… що?
— Я тут на службі вже кілька місяців, — вела далі Наарі, жестом вказуючи на лазарет. — Достатньо довго, аби поспостерігати, як ти спілкуєшся з рештою. Окрім Тіппа і — в рідкісних випадках — Мота й Ґрендель, ти майже постійно тримаєшся осторонь.
Ківа дивилася на неї широкими очима, здивована не тільки тому, що Наарі спостерігала за нею, але й тому, що вона знала імена інших в’язнів. Більшість вартових зверталися до в’язнів за робочими рознарядками, фізичними описами чи, якщо ті достатньо близько, аби прочитати, — ідентифікаційними номерами.
— Чому ти не дозволяєш собі зближуватися з іншими? — продовжила Наарі зі щирою цікавістю. — Джарен один з небагатьох дійсно хороших. Я гадаю, він був би вартим твого часу.
— Ти не можеш судити це, знаючи його тільки тридцять три дні, — сказала Ківа. Потребуючи відволіктися, вона взяла відкриту пляшку й почала шукати пробку.
Очі Наарі засяяли:
— То ти рахувала дні?
Беззвучно лаючись, Ківа сказала тільки:
— Це приблизно.
— «Тридцять» — це приблизно. «Місяць» — це приблизно. «Кілька тижнів» — це приблизно. — Наарі широко всміхнулася, її темна шкіра відтіняла, наскільки яскраві її зуби. — «Тридцять три» — це точна цифра.
— Знаєш що? — сказала Ківа, знайшовши корок і заштовхуючи його в шийку пляшки глибше, ніж потрібно. — Насправді, мені й тут нормально, якщо тобі хочеться вже йти.
Наарі розсміялася. То був щирий звук, глибокий і майже хрипкий.
— Чому б тобі натомість не розповісти мені, що потрібно зробити до того, як піти, і я допоможу тобі?
Ківин мозок буквально закоротило, і вона хрипко мовила:
— Що?
— В мене є дві руки і дві ноги, — сказала Наарі. Піднімаючи свою затягнену в рукавицю ліву руку, вона додала: — Це не просто для прикраси. Дай мені завдання — і я його виконаю.
Приголомшена пропозицією, Ківа була не в змозі відповісти, доки Наарі не спонукала:
— Ну ж бо, цілителько, в мене не вся ніч. Я хочу встигнути у Васкін до того, як корчмар скаже, що більше не наливає.
Васкін був найближчим до Заліндова містечком — лише десять хвилин верхи, тож вартові часто вирушали туди, аби випустити пару після зміни. Дехто навіть там жив, особливо ті, в кого були сім’ї, адже в’язничні казарми не були підходящим місцем для партнерів і дітей. Хоча їй і було цікаво, чи Наарі жила на території, Ківа ще не почувалася достатньо затишно, аби ставити особисті запитання. Натомість у відповідь на зухвалий погляд, яким дивилася вартова, вона відкинула трепет і прийняла пропозицію Наарі.
— Гаразд, — сказала Ківа, не в змозі приховати побоювання. Але вона розправила плечі і з більшою впевненістю розповіла, що їй лишилося зробити до того, як прийдуть Оліша й Нерґал. Тоді з новим подивом спостерігала, як Наарі з розумінням кивнула і засукала рукави.
І цілителька й вартова пліч-о-пліч працювали до глибокої ночі, а бар’єр між ними розмивався… і, можливо, наскільки Ківа почала усвідомлювати, танув взагалі.
РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ
За два дні світанок прийшов з погрозою дощу, але Ківа рішуче налаштувалася на те, що нічого не зупинить її від того, аби розпочати розслідування витоків шлункової хвороби.
Коли вона попрощалася з Наарі за два дні до того (чи радше коли вартова попрощалася з нею після того, як безпечно доставила до блоку), бурштиновоока жінка знову пообіцяла якнайшвидше поговорити з Наглядачем Руком. І, безперечно, коли Ківа прийшла в лазарет наступного ранку, Наарі вже чекала, запевняючи, що Наглядач дав їй дозвіл супроводити Ківу через ворота. На жаль, наплив нових пацієнтів учора захопив Ківині час і увагу, але сьогодні вона далекоглядно викликала Олішу й Нерґала і помінялася з ними зміною, аби мати змогу піти з Наарі.
Швиденько оглянувши карантинних пацієнтів і перевіривши, чи в Тільди (яка так і показувала лише дратуючу відсутність покращення) не з’являються пролежні, Ківа зустрілася з Наарі біля входу в лазарет. Вартова була точно така сама, як завжди, — в чорній шкірі, з єдиною ледь помітною відмінністю: в неї був маленький рюкзак, і замість двох мечів, пристібнутих на спині, вона мала тільки один на талії та перекинутий через плече арбалет.