Ківу внутрішньо пересмикнуло, коли вона побачила нову зброю, хоча це й було нормою для вартових, які виходили за ворота. По периметру була додаткова огорожа, за зовнішніми робочими зонами, і далекобійні арбалети були ще одним засобом стримування в’язня, який схотів би перевірити свою удачу і спробувати втекти. Ківа не була дурна — вона знала, що шансів утечі нема. Тільки з допомогою.
Лишайся живою.
Не дай їй померти.
Ми вже йдемо.
— Таки йдемо спершу в каменярню? — запитала Наарі, щойно Ківа з’явилася перед нею.
— Такий план, — сказала Ківа, вартова кивнула і першою рушила з лазарету.
Тіпп хотів піти, але Ківа не мала бажання перевіряти своє везіння з Наглядачем. Не було вагомої причини, аби він пішов з нею, тож на час своєї відсутності вона дала йому іншу роботу. Це було важливо, адже Ківі буде потрібно, аби те, що він збере, було готове, коли вона повернеться, але вона не заздрила завданню. Він, однак, відповів з хлоп’ячим завзяттям, наче вона дала йому подарунки на день народження і на Йолемас одночасно. Інколи Ківа забувала, що йому тільки одинадцять.
Наарі нічого не говорила, поки вони йшли до головних воріт, і Ківа брала з неї приклад. Коли вони проходили повз псарні і наближалися до центральних казарм, почало мрячити і Ківа затремтіла, бо льодяні краплі вдарилися об її шкіру. Вона виросла звичною терпіти низькі температури тільки в своїй сорочці і штанях, але завжди з жахом чекала зимових місяців. Їй таланило порівняно з тими, кому доводилося працювати надворі, але однаково холод — це холод.
— Ось, — сказала Наарі, залазячи рукою в рюкзак, коли дощ посилився, дістаючи брезентове пончо і тицяючи його Ківі.
Онімілими руками (від шоку, не від холоду) Ківа взяла його, безмовно витріщаючись.
— Одягай, доки не промокла, — мовила Наарі, наче до ідіотки.
Ківа інстинктивно дотрималася вказівки. Брезент на плечах був важкий, але вона була захищена від дощу і відчула негайний приплив жару від спійманого в пастку тепла її тіла. Коли вона підняла каптур на своє темне волосся, ледве не застогнала від різниці температур.
— Останнє, що нам потрібно, це аби ти захворіла, — пояснила Наарі до того, як Ківа висловила вдячність. — Оліша й Нерґал ні на що не годяться. Якщо хтось і розбереться, як зупинити цю хворобу до того, як ми всі помремо, це ти.
То було вагоме пояснення такого подарунка, але Ківа не думала, що єдина причина, з якої Наарі принесла пончо. Її власні шкіряні обладунки рятували її від впливу стихій — вона не повинна була нічого приносити Ківі. Однак принесла.
Ківа задумалася, чи в інший час в іншому місці вони могли б бути подругами. Навіть тут це починало відчуватися саме так, хоча вона не наважувалася розмірковувати про це надто довго, знаючи, наскільки небезпечна така думка.
Вартові приходили і йшли, і зовсім скоро Наарі піде, як і ті, хто був до неї.
Щойно вони зайшли за ріг вхідного блоку, над ними високо злетіли залізні ворота, вковані в вапнякові стіни, які змикалися довкола. Колії для вагонеток перетинали вхід, вони вели від складу люмонію і заготівельного цеху й бігли крізь ворота до лісівні, ферм і каменярні. Наприкінці кожного дня робітники навантажували вагонетки і поверталися зі своєю здобиччю, але зараз колії пропонували не більше ніж напрямок шляху, яким ішли Ківа й Наарі.
Махнувши вартовим на вежі, Наарі не зупинилася перед тим, як ризикнула вийти назовні, і Ківа, хоча й наче на голках, ішла за нею крок у крок.
За свої десять років у Заліндові Ківа проходила крізь ворота всього кілька разів, аби лікувати в’язнів, які не могли дістатися до лазарету без медичної допомоги. У кожному з тих випадків вона почувалася так само, як зараз, — захват від того, що вона поза межами центрального блоку, так близько до свободи і все одно настільки далеко.
Вона міркувала, де зараз її сім’я, як довго до того часу, коли бунтівники прибудуть звільнити її. Тоді вона вигнала цю думку зі свого розуму, знаючи, що нема нічого, що вона могла б зробити, аби пришвидшити процес. Сьогодні в неї єдина мета, і вона присвятить їй усю свою увагу.
— Вартова Арелл, на одне слово?
Ківа й Наарі завмерли від звуку голосу Наглядача Рука, безпомилково впізнавши його навіть крізь звук дощу. Вони обернулись і побачили, що він розмашисто крокує крізь ворота слідом за ними, байдужий до води, яка відбивалася від його шкіряної уніформи.
Розмірковуючи про його присутність, Ківа спостерігала, як Наглядач смикнув головою в напрямку стаєнь, що були одразу за тюремним входом, вказуючи їм сховатися там. Коли вони зайшли, їхні носи забив запах сіна й коней; дощ оглушливо барабанив по даху над ними.