— Чував, шо ви припретеся, — сказав Гарлоу, жуючи з відкритим ротом, а тоді випльовуючи шмат кизилової живиці достатньо близько до Ківиних ніг, що вона задумалася, чи не збирався він поцілити в неї. Вона не здивувалася б, однак це змусило б її значно менше старатися полегшити його дискомфорт, коли він наступного разу прийде до неї через хронічну венеричну висипку. Ківа не бажала б такої хвороби приємнішій людині, але з задоволенням давала йому припарки, які щипали й пекли його причинне місце, забуваючи про рішення, які вилікували б його миттю.
Можливо, йому й варто було плюнути на неї. Він і не таке зробив би, якби дізнався, що остання припарка, яку вона йому дала, навмисне посилювала симптоми, і мине чимало часу до моменту, коли він знову зможе займатися тим, що призвело до такої хвороби.
Так йому й треба, паскудному щурові.
— Ми не будемо тобі заважати, — запевнила Наарі спокійним голосом.
— Ще б пак, — сказав Гарлоу. — І не лізти мені до працівників, до жодного. Я їм не за байдики плочу. — Він раптом розсміявся, одна рука вхопилася за схожий на барило живіт, коли він вигнув спину, грубо регочучи. — Плочу їм? Ха! Тіки подумай!
Ківа обмінялася поглядом з Наарі, на обличчі якої був не менш гидливий вираз.
— Ми ненадовго, — кинула Наарі, до Ківи чи Гарлоу — хтозна.
— Можете собі лишацця скіко хочете, тіки не внизу в каменярні, — буркнув Гарлоу. Він оглянув їх обох і облизав губи. — Можете в мою каменярню — в любий час. Взагалі, чо’ б нам не…
— Ми ненадовго, — твердо повторила Наарі, її губи вигнулися від огиди. Вона розвернулася і, поглядом підкреслено даючи Ківі зрозуміти, аби та йшла слідом, широким кроком рішуче пішла від Гарлоу. Коли Ківа востаннє глянула на нестерпного відповідального, від входу в каменярню — він чухав пах, і ця картина змусила Ківу проковтнути сміх.
— Він свиня, — сказала Наарі, коли зупинилась, аби подивитися на порепану, шарувату перспективу, яка тяглася вдалину.
— Гірший за свиню, — видихнула Ківа. Мить поміркувавши, тихо додала: — Але якщо від цього тобі стане легше, поки ми розмовляємо — він мовчки страждає.
Коли Наарі запитально на неї подивилася, Ківа розповіла про стан Гарлоу і найновішу припарку, яку йому призначила. Вартова сміялася так сильно, що їй довелося витирати сльози з очей.
— Нагадай мені ніколи не сердити тебе, — сказала Наарі, все ще гигочучи.
— Він заслужив, — заявила Ківа.
— Це так, — погодилася Наарі. Вона махнула на краєвид перед ними: — Я не хочу давати йому шансу прийти й надокучати нам, тож звідси куди?
Ківа пожувала щоку, розмірковуючи. Найвищі шари каменярні вже були розроблені, тож звідти був чималий — і прямовисний — спуск туди, де в’язні довбали нижні краї шахти.
Сама земля була сухо-сірою, але час від часу щось виблискувало під світлом — натяки на блискучий люмоній, який пронизував камінь.
— Чому б нам просто не йти стежкою, доки ми не дістанемося до дна, а коли ми опинимося ближче до робітників — я знайду якесь місце, де можна взяти зразки? — нарешті визначилася Ківа.
Наарі рушила вниз схилом, її кроки були рішучими, Ківа ж значно обережніше вибирала дорогу. Було достатньо широко, аби тут поміщалася вагонетка, але підвернута щиколотка чи якийсь камінь — і в неї будуть справжні неприємності. На відміну він Наарі, Ківа не була ні атлетичною, ні сильною: життя ув’язненої не пропонувало багато можливостей покращити фізичну форму. Робітники були винятком: те, що їх змушували працювати в настільки складних умовах, означало, що вони не могли не бути в формі. Або так, або померти. Та вони майже завжди й помирали.
Так трапиться і з Джареном.
Ківа відігнала думку. З тієї миті, як вона його зустріла, знала, що його призначать на важку фізичну роботу і це призведе до його смерті. Вони нічого не могли з цим вдіяти, тож не було сенсу довго про це міркувати. Заліндов жорстокий — завжди був, є і буде.
Але вперше за довгий час Ківі було прикро, що вона не могла відвернути невідворотне.
— Ти мовчазна.
Ківина голова сіпнулася, реагуючи на слова Наарі.
— Я просто дивлюся, куди йти.
Наарі заплющила на це очі, хоча й було очевидно: вона знала, що Ківа бореться зі своїми думками. Незабаром шум став настільки сильним, що їм все одно не вдавалося просто розмовляти під звук молотів, які вдарялися об скелю, і кирок, які відлущували камінь. Усе це гучно відлунювало у вухах.
Зважаючи на те, наскільки просторою була шахта, тут було розміщено більше в’язнів, ніж у будь-якому іншому місці. Там постійно перебувало понад сімсот каменярів, більшість із яких гинули протягом року. І це не просто тому, що для них там було місце, — це й через те, наскільки життєво необхідний люмоній: не тільки для енергії та освітлення, а й для інфраструктури та архітектури. Що більше робітників там було, то швидше вдавалося видобувати люмоній, з іще трьома сотнями в’язнів у сховищі люмонію за воротами, де ті обробляли мінерал і готували його до відправки в решту Вендераллу.