Ківа не зустрічала нікого схожого на Тіппа, тим більше в такому місці, як Заліндов.
— К-к-ківо! — вигукнув Тіпп, поспішаючи вперед. Якусь мить він наче збирався її обійняти (ніби вони не бачилися роки, а не кілька днів), але спинився в останню мить, читаючи її мову тіла. — Я не знав, для чого Наарі в-в-вела мене сюди! Я з-з-з-з-з… — він скривився і спробував інше слово: — Я х-хвилювався.
Ківа подивилася на вартову, не здивована, що отакий дружелюбний Тіпп знає її ім’я. Наарі. Принаймні Ківі більше не доведеться думати про неї як про бурштиновооку жінку.
— Цілительці потрібна допомога, хлопче, — сказала Наарі знудженим голосом. — Сходи принеси їй чистої води.
— Так точно! — завзято відрапортував Тіпп і швидко метнувся. На мить Ківа злякалася, що вся закривавлена, брудна вода опиниться на підлозі лазарету, але Тіпп був за дверима ще до того, як вона встигла застерегти, аби він був обережним.
Запала ніякова тиша, тоді Ківа прочистила горло і промовила:
— Дякую. Ну, за те, що привели Тіппа.
Вартова — Наарі — кивнула один раз.
— І… за ту ніч також, — тихо додала Ківа. Вона не подивилася на свіжі сліди опіків у себе на руках, не привернула уваги до того, як деякі з вартових вирішили, що вона стане їхньою розвагою на ту ніч.
То було не вперше.
То навіть не було найгірше.
Але вона однаково була вдячна за втручання.
Наарі кивнула знову — повторювана дія, достатньо напружена, аби Ківа зрозуміла: більше говорити не варто. Одначе дивно. Тепер, коли вона знала ім’я вартової, вона відчувала менше трепету, менше… загрози.
Обережно, мишеня.
Ківі не було потрібне відлуння батькового попередження. В руках Наарі сили життя і смерті — Ківиних життя і смерті. То вартова в Заліндові, зброя, втілення смерті.
Даючи собі уявного стусана, Ківа почовгала назад до чоловіка, який вижив, і зайнялася перевіркою його пульсу. Досі слабкий, але сильніший, ніж раніше.
Тіпп повернувся від колодязя з рекордною швидкістю, дерев’яна діжка по вінця повна свіжої, чистої води.
— Що з-з ними трапилося? — запитав він, вказуючи на двох мертвих, коли Ківа почала обережно відмивати обличчя живого.
— Не знаю, — відповіла Ківа, кидаючи на Наарі короткий погляд, аби оцінити її реакцію на те, що вони розмовляють. Вартову це, здавалося, не турбувало, тож Ківа продовжила: — Однак цей вкритий їхньою кров’ю.
Тіпп уважно, задумливо подивився на чоловіка.
— Ти думаєш, що це він з-зробив?
Ківа сполоснула брудну шмату, тоді продовжила стирати шари слизу.
— Хіба це має значення? Хтось думає, що він зробив щось, інакше його б тут не було.
— З цього вийшла б г-гарна історія, — сказав Тіпп, відплигуючи до дерев’яного верстака, аби почати збирати речі, які зараз знадобляться Ківі. Її обличчя пом’якшало через його уважність, однак вона ретельно змінила вираз на байдужий перед тим, як розвернутися.
Прихильності у Заліндові небезпечні. Дбати про когось веде лише до болю.
— Я впевнена, що в тебе з цього вийде гарна історія, навіть якщо в дійсності вона не така, — мовила Ківа, нарешті переходячи до чоловікового волосся.
— Мама колись в-все казала, що я виросту і стану б-б-бардом, — з широкою усмішкою повідомив Тіпп.
Ківині пальці спазмом зібгали шмату, серце болісно стислося, коли вона подумала про Тіппову матір, Інекі, — вперше за три роки. Коли Інекі, звинувативши в тому, що вона вкрала коштовності у дворянки, відправили в Заліндов, восьмирічний Тіпп ніяк не відпускав її спідницю, тож його кинули у фургон разом з нею. Через пів року Інекі порізалася, працюючи на бійні, але вартові не дали їй піти до лазарету, доки не було вже надто пізно. Зараження поширилося до її серця, і через лічені дні вона померла.
Ківа годинами обіймала Тіппа тієї ночі, його мовчазні сльози просочували її одежу.
Наступного дня, з червоними очима і запухлий від плачу, хлопчик сказав лише п’ять слів: «Вона хоче, щоб я жив».
І він жив. Що сил, які в ньому були, Тіпп жив.
Ківа рішуче налаштувалася на те, аби він і надалі жив — поза Заліндовом. Колись.
Мрії для йолопів. А Ківа — найбільша йолопка.
Повертаючи увагу до живого чоловіка, який лежав перед нею, вона поволі зайнялася його волоссям. Не довге, з таким легше, але й не коротке. Ківа, уважно розглядаючи, зважувала, чи доведеться його голити. Але не бачила нічого, що вказувало б на шкідників, і щойно крові й бруду не лишилось і волосся почало сохнути, — проявляючи багатий золотий колір, десь між блондом і каштаном, — багатий блиск став ще помітнішим.