— Тюремними… — Джарен перебив себе лайкою. — Ти серйозно?
— Смертельно серйозно, — без емоцій сказала Ківа. — І тобі варто бути готовим до неї, якщо вони вирішать намалювати в тебе на спині мішень.
Низьким голосом Джарен зауважив:
— Я не усвідомлював, хто вони такі.
— Креста — їхня верховода тут, — пояснила Ківа, спонукаючи Джарена ще раз вилаятись. Її погляд перемістився на Тільду, і вона додала: — Тобі поталанило, що в них зараз є важливіші за тебе турботи, інакше твоєю наступною зупинкою був би морг.
Пройшла напружена мить, перед тим як Джарен тихо запитав:
— Тебе це турбує, те, що вони кажуть? Не тільки Креста, всі вони? Це боляче?
— Це просто слова, — відрізала Ківа, ігноруючи укол у серці. Звісно, це боляче. Ніхто не хоче бути «сукою», «шльондрою» чи ще кимось, як її обзивали десять років.
— Це не просто слова, — заперечив Джарен. — Це злісне, неправдиве лихослів’я, сказане позбавленими поваги задираками, а ти не заслуговуєш на таке ставлення. Ти ночами не спиш, намагаючись допомогти всім цим людям, і Кресті теж. Найменше, що вони можуть зробити, — це не ображати тебе публічно.
Закінчівши з гелем, Ківа відійшла на крок і сказала:
— Хіба це не я вирішую?
Джарен насупився:
— Що?
Ківа пальцем вказала собі на груди:
— Вони кажуть це все про мене. Хіба не я вирішую, чи карати їх за це? Чи ти думаєш, я б вирішила дати їм урок твоїм кулаком по їхніх обличчях?
Золото в Джаренових очах сердито зблиснуло, відтінене блакиттю.
— Тебе там не було.
— І тебе там не було, доки це відбувалося останні десять років, — різко відказала Ківа. — Думаєш, я досі не вмію з цим упоратися? Думаєш, я не намагалася відплатити їм тим же і на власному досвіді не пересвідчилася, наскільки це може все погіршити?
У Джарена вистачило совісті відчути сором, тож Ківа зробила зусилля, аби пом’якшити свій тон, коли продовжила:
— Я зворушена, що тебе засмутило почуте, але не потрібно воювати в моїх битвах замість мене. Я пробула тут довго і знаю: найкраще, що я можу зробити, — це ігнорувати все і поводитися так, наче це мене не зачіпає. Вони можуть казати що заманеться; і дев’ять разів з десяти вони врешті-решт змушені вибачатися, зазвичай коли хворіють чи отримують поранення і усвідомлюють, що я єдина, хто може їм допомогти. Ні, — вона додала підкреслено, — я не відмовляю в лікуванні, якщо вони не розкаюються. Просто коли вони особисто переконуються, що я про них дійсно дбаю, то більше не виливають на мене злість. Тому що це не більше ніж злість, Джарене. Вони сердиті, засмучені, роздратовані й безпомічні, як і всі ми тут. І просто дають своїм емоціям неправильні виходи.
Джарен нічого не говорив довгу мить, але тоді зістрибнув з лави і мовив:
— Здогадуюся, що Креста не одна з дев’яти випадків?
Ківі не потрібно було підтверджувати це, тож вона просто застерегла:
— Вона небезпечна. Якщо цінуєш хоча б щось із того, що я кажу, тримайся від неї подалі.
— Я ціную все, що ти кажеш, Ківо.
Слова були тихі, серйозні, вони змусили Ківин погляд зустрітися з його і зрозуміти, що він рівно, пильно дивиться на неї.
І на них опустилася тиша: обоє намагалися перетравити щойно почуте. Першим мовчання порушив Джарен, його голос був повен каяття:
— Пробач, я поводився негідно. Такого більше не трапиться. — Він не відірвав погляду від неї, коли продовжив: — І просто аби ти знала: я не вважаю тебе дівицею, яка потребує порятунку. Я ніколи не зустрічав нікого сильнішого за тебе… не тільки тому, що ти вижила десятиліття в цьому богами проклятому місці, але й тому, що ти раз за разом жертвуєш власними потребами, аби принести користь тим, хто довкола тебе, навіть — і особливо — тим, хто не хоче твоєї допомоги. Ти маєш рацію, я не повинен воювати замість тебе в твоїх битвах. — Він підступив на крок, його тон був хрипкуватим, коли він закінчив: — Але… якщо ти мені дозволиш, я б хотів стояти з тобою пліч-о-пліч, коли ти в них воюватимеш сама.
Ківин пульс гупав у вухах. Метелики роїлися в животі, електричні блискавки лоскотали тіло. Вона не знала, як відповісти, заледве могла обдумати свою фізичну реакцію на його слова.
Обережно. Обережно. Обережно.
Слова не належали її батькові, матері чи взагалі комусь іншому. Вони не були зі спогадів — вони йшли від самої Ківи. Її першим і єдиним правилом у Заліндові було не заводити друзів, тому що їх вона майже завжди втрачала. З Джареном… вона не була впевнена, просив про дружбу чи про щось більше, але в будь-якому разі це була межа, якої вона не могла — і не збиралася — переходити. Хоч як билося серце, хоч як він на неї зараз дивився, чекаючи відповіді, вона не могла робити винятків.