— Я…
«Я не можу, вибач», — так вона збиралася відповісти, слова вже формувалися на вустах. Але до того, як їй вдалося їх промовити, Тіпп підскоком повернувся в лазарет, Наарі — одразу за ним, і Ківа, спіткнувшись, відійшла від Джарена, тремтячими пальцями пройшовшись у своєму волоссі, поки на нетривких ногах прямувала до робочого столу.
Вона не наважилася озирнутися на Джарена — ні тоді, коли Тіпп попросив його допомоги з реконструкцією щурячого загону, ні тоді, коли Джарен тихо погодився і запитав, які в них є матеріали для роботи. Ківині думки мчали, мчали і мчали наввипередки одна з одною, доки вона не відчула на своїй руці легенький, як пір’їнка, дотик і підскочила, крутнулася й застала Наарі, яка тихо підійшла до неї.
— З тобою все гаразд? — беззвучно запитала вартова, наче усвідомлюючи, що Ківа зараз не хоче привертати до себе жодної уваги.
Ківа збиралася кивнути, але не могла змусити себе збрехати Наарі після того, як провела з нею цілий день. Натомість вона чесно, швидко хитнула головою і затримала подих, чекаючи, що зробить вартова. Але Наарі лише перевела погляд з неї на Джарена, а тоді подивилася знову на неї з легкою, співчутливою усмішкою перед тим, як беззвучно сказати: «Все буде гаразд».
І Ківа їй повірила — передусім тому, що задля власного спокою вирішила поводитися так, наче її розмови з Джареном не було.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Ківа мала намір наступного ранку вирушити з Наарі за межі тюрми зібрати зразки з ферм, але крім того, що вартової в лазареті не було, дещо більш нагальне заволоділо Ківиною увагою.
Тільда перестала дихати.
Те, що Тіпп проходив повз її ліжко, коли в неї почалися конвульсії, було нічим іншим, ніж везінням; те, що Ківа перевіряла карантинних пацієнтів і була достатньо близько, аби прибігти, коли хлопчик почав її гукати, було нічим іншим, ніж везінням; те, що їй вдалося реанімувати Тільду за допомогою непрямого масажу серця, було нічим іншим, ніж везінням.
Ківа вкрилася потом з голови до п’ят, доки стабілізувала пацієнтку, — і від страху, і від того, як сильно вона боролася за те, аби змусити Тільду втриматися за життя. Тіпп тремтів, як осиковий листочок, і був блідішим, ніж макове молочко, яке Ківа дала хворій жінці, сподіваючись, що наркотик розслабить її організм і не дасть новим конвульсіям розпочатися.
— Що це б-було? — запитав Тіпп, коли все завершилося; його голос був високий і тонкий від залишків паніки.
— Не хвилюйся, це нормально для тих, хто хворіє так довго, — запевнила Ківа, лагідно підштовхуючи його на табурет до того, як він впаде з ніг. — Мені варто було ретельніше за нею наглядати.
По правді, Ківа й гадки не мала, чому в Тільди сталася раптова зупинка серця, тому що й гадки не мала, на що хвора Бунтівна Королева. Це могло трапитися з тієї причини, яку вона щойно назвала Тіппові, або тому, що вони повільно, день за днем, втрачали Тільду.
Не дай їй померти.
Нічого, нічого вона не могла зробити для Тільдиного здоров’я, хіба що підтримувати її в комфорті… і захистити від неминучої смерті в Ордаліях, наступна з яких мала відбутися через день. Але Ківа не могла думати про це просто зараз, неспроможна впоратися з тим, що в грудях стискалось і перехоплювало подих від самої думки про те, з чим їй доведеться зіткнутися незабаром. Коли лишалися вже лічені години, вона була певна тільки в одному: не було навіть натяку на її сім’ю і бунтівників, жодного доказу того, що вони отримали її записку й усвідомлювали, що час — головне. Дедалі більше було схоже на те, що їй доведеться довіряти принцесиному амулету, аби вижити.
Решту дня Ківа боялася відійти і випустити Тільду з поля зору, залишаючись поруч на випадок повторного епізоду. Коли потрібно було навідатися до карантинних пацієнтів, вона відправляла до них Тіппа, і коли Наарі врешті з’явилася, Ківа запевнила її, що день радше варто провести з Мотом, перевіряючи щурів з каменярні, ніж швендяючи по в’язниці в пошуках інших зразків. Останнє було правдою, адже їй дійсно було потрібно перевірити щурів, але водночас і виправданням, аби лишатися в лазареті, наглядаючи за хворою жінкою.