Коли в середині ранку прибув Мот, Ківа пояснила йому ситуацію, і колишній аптекар мовчки сидів хвилин п’ять, кусаючи свій брудний ніготь на великому пальці й хмурячи лоба. Врешті він протарабанив список інгредієнтів, які можуть допомогти пришвидшити інкубаційний процес, і Ківа послала його до саду з лікарськими рослинами. Коли він повернувся з повним оберемком, то зайняв робочий стіл, жестом підкликаючи її до себе, аби пояснити, як зробити і ввести те, що він назвав «еліксир-провісник».
— Тево покаже всьо, шо маєш знати, через якихось пару годин, — заявив Мот, завершивши і самовдоволено, бурозубо скалячись, доки вони уважно роздивлялися зеленувате зілля.
— Це неймовірно, — сказала Ківа старшому чоловікові, вдихаючи солодкий, квітковий аромат. — Дякую, Моте.
— Просто дай знати, якшо буде ше шо треба, ладонько, — відповів він, вручаючи їй ополоник і потягуючи згорблену спину з хрускотінням, яке змусило Ківу скривитися. — Ціво старі кості не справляюцця з мертв’яками, яких ти все до мене відправляєш. Ліпше розберися скоренько, шо то за болячка, доки вона нас всіх не скосила, еге?
— Так і планую, — запевнила його Ківа, щойно Тіпп зайшов крізь двері в карантин, щільно зачиняючи їх за собою. З виразу його обличчя Ківа знала, що він збирався повідомити, ще до того, як він заговорив.
— Ми втратили ш-ш-ще одного.
Ківа зітхнула.
— Кого?
— Жінку з майстерень. Я думаю, вона ремонтує форми в-вартових. — Тіппове горло сіпнулося, коли він виправився: — Ремонтувала.
Мот пройшовся рукою по своїй лисині.
— Я відошлю до тебе когось її забрати. — Він шумно видихнув. — Вже починаю думати, шо треба лишити тут кого, аби тягав їх до мене, коли вони того, бо теперка то якось дуже часто вже. Ти знала, шо Ґрендель наказано готуватися топити другу піч? Рук особисто попросив, він собі певно дума’, шо то та ше епідемія, якшо планує додаткові спалювання.
Наглядач зробив правильно, подумала Ківа, адже останнє, що їм потрібно, це аби тіла почали накопичуватися в морзі, особливо якщо хвороба заразна. Навіть якщо й ні, мертві не повинні просто валятися, гнити й чекати кремації. Краще позбутися їх і зменшити ризик поширення інших хвороб через нагромадження плоті, яка розкладається.
— Тіппе, можеш пройтися з Мотом до моргу, а тоді піти до щурячого гнізда, про яке згадувала Ґрендель? Нам знадобиться більше для наступних зразків, тож спіймай стільки, скільки зможеш принести, — попросила Ківа, вважаючи, що хлопчику піде на користь трохи свіжого повітря і якийсь час подалі від майже постійної хмари смертей над лазаретом.
Його блакитні очі засяяли від ідеї про полювання на шкідників — цього захвату Ківа не могла збагнути, можливо, тому, що вона не була одинадцятирічним хлопчиком.
Моту ж Ківа сказала, кивнувши на еліксир:
— Мені просто вмішати це в їхню їжу?
— Агась, можеш так зробити, чи у воду, — мовив він. — Чи просто закапати в глотки піпеткою.
Ківа скривилася через те, що це вимагатиме контакту.
— Я думаю, що триматимуся від них подалі, дякую.
Мот розсміявся — глибокий, з присвистом звук, який мав би бути огидним, але натомість був майже заспокійливим.
— Бережи себе, Ківо, ладонько, — сказав Мот, шкандибаючи до дверей, Тіпп дріботів за ним слідом. — І хай щастит завтра. Коби я був азартним, то поставив би на тебе. — Він замовк, а тоді додав: — Ти собі замудрувала який план? Шоби вижити?
У Ківи всередині все натяглося, кулька напруження каменем опустилася в живіт. Вона автоматично потяглася до амулета, захованого під сорочкою, його вже така знайома вага пропонувала щось схоже на заспокоєння. Вона досі вірила — сподівалася, — що він не знадобиться. Досі був час, щоб її сім’я прийшла. Але якщо вони не прийдуть…
Хотілося б знати, що їй готує завтрашній день, і вона шкодувала, що не подумала запитати принцесу, чи їй потрібно щось робити, аби стихійна магія в амулеті спрацювала. Краще було би взагалі не стикатися з жодними Випробуваннями. Але хотіти й шкодувати раніше не приносило їй жодної користі, не принесе і зараз.
Вираз Тіппового обличчя не дав Ківі поділитися з Мотом своєю невпевненістю, натомість вона прохрипіла:
— Звісно. Я аніскілечки не хвилююся.
Мот примружився до неї, а тоді подивився на Тіппа, який так і світився від полегшення через Ківину вдавану впевненість.
— Зрозумів, — сказав старий. Не кажучи нічого більше, він розвернувся і пошкандибав назад, до саду з лікарськими рослинами. Повернувся з черговим оберемком, який вивалив на Ківин робочий стіл.