Під спантеличене мовчання вона спостерігала, як він відмірював, нарізав і розтирав усе в суміш, тоді, пошарудівши її припасами, знайшов склянку олії з джезері, на ретельний збір якої Тіпп витратив чимало годин. Мот вилив усю склянку в місиво, розмішав і тицьнув його Ківі.
— Хай оцево ніч настоїться, — проінструктував він її.
Вдихаючи смачний, свіжий запах, Ківа запитала:
— Що це?
Мот поклав зморщену руку їй на плече.
— То для твого Випробування, Ківо, ладонько. Шоби тебе захистило.
Коли вона напружилася, він легенько стиснув її плече й кивнув на горщик:
— Воно на ранок зробиться схожим на віск. Ти дивися, гарненько собі розітри його по шкірі, почула мене? Воно не крепко поможе, якшо вони тебе на багаття посадять, але воно може більше, ніж який другий бальзам. Може, даст шанс троха поборотися, більше часу, шоб вибратися, чи шось таке. — Він замовк. — Але диви, очі не засунь. Пече шо та скотиняка.
Ківа не знала, сміятися чи плакати — чи блювати — при згадці про багаття. Було схоже на те, що Мот, як і вона, припускав, що то один з варіантів того, з чим вона завтра могла зіткнутися.
Дивуючи їх обох, вона нахилилася вперед і обійняла його — безпрецедентний прояв прихильності з її боку сполохав його настільки, що він навіть не встиг відповісти на обійми обіймами до того, як вона відійшла.
— Дякую, Моте, — сказала вона, з почуттям. — Щиро.
— Подякуєш, коли Випробування закінчиться, а ти ше будеш жива, — знітився він, його щоки паленіли. Тоді він повернувся до Тіппа, який усміхався навіть ширше, ніж до того, наче певний, що Мот дав Ківі безвідмовний спосіб вижити. — Ходімо, малий. Час не жде.
Вони вдвох вийшли з лазарету, лишаючи Ківу в компанії її думок. І незабаром її страхи щодо завтрашнього дня почали волати, вимагаючи уваги. Їй було потрібно відволіктися, не впасти в паніку. В неї був амулет, і якщо магія в ньому підведе, то був і Мотів захист, навіть враховуючи його попередження щодо обмежень суміші. Їй було необхідно припинити про це думати, адже це тільки погіршувало ситуацію.
Кинувши погляд на Тільду, Ківа миттєво прийняла рішення. Окрім вартової біля дверей, вони були там тільки вдвох, тож вона підійшла до Бунтівної Королеви, стала поруч з її ліжком і пильно на неї подивилася. Та була смертельно бліда — навіть блідіша, ніж того дня, коли прибула; її засмага поволі танула, наче тижні, які вона провела в ліжку, висмоктали з неї життя. Ківа знову замислилася, як довго та хворіла до того, як прибула; чи це нова недуга, чи те, з чим вона боролася вже якийсь час. Так багато запитань, більше, ніж вдасться взагалі поставити, навіть якщо Тільда якимось дивом вилікується.
— Що ви тут робите? — прошепотіла до неї Ківа. — Як мені вас лікувати?
Тільда, звісно ж, не відповіла.
Ківа замислилася, чи не було випадковістю, що їм взагалі вдалося напівпритомно поговорити перед першою Ордалією. Можливо, то було не більше ніж везіння і вдалий час, що вона почула, як та прокинулася вночі. Вона хотіла б, щоб Тільдині каламутні очі знову розплющились і вона щось сказала — що завгодно, — аби Ківа змогла пригадати, чому вона так наполегливо бореться, аби зберегти її життя. Не те щоб їй було потрібне нагадування, але вона прагнула якогось заспокоєння, хоча б незначного. Заспокоєння від жінки при смерті — жінки, заради порятунку якої Ківа ризикувала всім і все одно не могла з цим упоратися.
Лишайся живою.
Не дай їй померти.
Ми вже йдемо.
Гучно зітхнувши, Ківа сіла поруч із Тільдиним ліжком і, ретельно намагаючись не забувати, що вартова на відстані, звідки все чути, обережно взяла Тільдину руку у свою.
— Якби мій батько був тут, сказав би: цілком імовірно, що ви чуєте все, що тут відбувається, — тихо промовила Ківа. — Він сказав би, що важливо, аби ви знали, що за вами наглядають, хочуть, аби ви жили. — Ківа стиснула її руку. — Він, мабуть, розповів би вам історію. Він робив це для мене, коли я хворіла. Він і моя… моя мати.
Ківа затнулася на цьому слові. Так само, як спогади про батька були болісні, такими були і спогади про матір, але з інших причин. Ківа знала, що мати нічого не любила більше, ніж їхню сім’ю. Вона зробила б що завгодно, аби захистити їх. Десять років тому її наймолодший син помер, а молодшу доньку і чоловіка потягли в Заліндов. Ківа й уявити не могла, через що пройшла мати після такого, як вона почувалася, отримавши Ківину записку про Фаранову смерть. Чоловік і син — обоє зникли навіки. Донька ув’язнена. Половина сім’ї відірвана.