Зморгуючи сльози, Ківа знову зосередилася на Тільді, більше не дозволяючи думкам блукати.
— Я не знаю багато історій. Але… — вона замовкла, прикусила губу, тоді продовжила: — Мій батько колись розповідав мені одну, коли ми тільки сюди потрапили, раз за разом її повторюючи. Історію про те, як він зустрів мою матір.
Ківа не була певна, чи зможе це зробити, адже спогади про сім’ю були настільки свіжі, настільки болісні. Але їй це було потрібно — потрібно відволіктися. Тож вона змусила себе продовжувати:
— Він шепотів її мені ночами, коли я не могла заснути, і це проганяло звуки, які долинали від інших в’язнів, гавкання собак і шум від вартових. Хочете її почути?
Тільда лишалася мовчазною, а оскільки Ківа починала тремтіти від того, що наближалося з завтрашнім днем, вона вирішила, що може розповісти цю історію, навіть якщо й заради себе. Колись давно це приносило їй спокій, можливо, і зараз так буде.
Заплющуючи очі, Ківа так і тримала Тільду за руку, ритмічно розповідаючи:
— Мій батько зростав на півдні, у Фелларіоні, а мати народилася в Ламонті, на півночі, ближче до кордону з Мірравеном. Вони були настільки далеко одне від одного, що не було причини, чому взагалі мали зустрітися. Тато все казав, що сама доля їх звела, чи провидіння, чи (коли в нього був поетичний настрій) що зірки вишикувалися в ряд. — Ківа усміхалася, навіть вільною рукою змахнула сльозу з ока. — Але це, найімовірніше, була випадковість, адже обоє опинились у Валленії на святі вінчання короля Стеллана і королеви Аріани. Тато в той час був учнем цілителя і просто не міг втриматися, аби потайки не вислизнути і не піти в найвідомішу аптеку столиці. Та він не знав, що крамниця була ласим місцем для злодіїв.
До того як тато зрозумів, що відбувається, його гаманець зрізали, і ось він раптом переслідує злочинницю вулицями Валленії, аби загнати її в глухий кут і почати вимагати повернути його золото.
Ківа продовжувала усміхатися, історія розгорталася в неї в голові.
— Саме тоді злодійка обернулась і опустила каптур, тато вперше її добре роздивився. — Її усмішка розширилася. — Він казав, що то було кохання з першого погляду — принаймні з його боку. Я так ніколи й не запитала маму, що вона думала.
В Ківи у горлі з’явився клубок, і вона міцніше стиснула Тільдину руку, наче це могло полегшити біль усередині. Хрипким голосом Ківа продовжувала:
— Тато був настільки заворожений, що стояв, наче дурень, і витріщався з відкритим ротом; а мама була достатньо розумною, аби скористатися цим. На той час вона прожила у Валленії вже кілька років, утікши від своєї сім’ї в Ламонті через… — Ківа різко зупинилася, збагнувши, що відволікається, і почала знову: — Вона пробула в столиці довго і добре знала вулиці, тож завиграшки проскочила повз мого бевзя-тата, а тоді зникла в натовпі. Тато був у відчаї — не через гаманець, а через те, що дозволив значно більшому скарбу прослизнути крізь пальці.
Ківа знов усміхалася, коли продовжила:
— Він шукав її, розпитував усіх, хто траплявся, але ніхто не знав, як відшукати злодійку. Тож у відчаї тато серед ночі вирушив у доки, знаючи, що саме там повно злочинців, особливо після настання темряви. — Вона похитала головою. — Заможний молодик, який очевидно був у місті проїздом і блукав небезпечним районом — він так і напрошувався на неприємності. І безперечно, на нього напали й кинули, вважаючи мертвим. Але, на його щастя, моя мати здалеку спостерігала за ним після того, як украла його золото, чекаючи, аби він поповнив запаси, адже він уже показав себе легкою мішенню. Замість того щоб украсти в нього ще щось, їй випало врятувати його життя.
Охолонувши, Ківа прошепотіла:
— Хотіла б я сказати, що вони жили довго й щасливо. Вони так і жили якийсь час. Дуже щасливо. — Її голос знову перетворювався на каркання. — Але в житті відбувається таке, чого не очікуєш, не плануєш і чого тобі не під силу зупинити. Їхня історія не завершилася так, як повинна була. Але я точно знаю, що вони все це пережили б знову, навіть фінал, якби це означало, що вони можуть залишити собі той початок.
Але, татку, кінцівки — то найкраща частина.
Інколи, люба. А інколи найкраще — то початки.
Ківа відпустила Тільдину руку, аби обома повитирати щоки. Вона не знала, чому останнім часом чула так багато батькового голосу, чому спогади поверталися так часто. То було водночас боляче і заспокійливо, наче частинка його досі поруч із нею, нагадування, що вона не сама.
— Отож, — надто радісним тоном промовила Ківа, зводячись на ноги. — От як мої мати і батько зустрілися. — Дивлячись униз на хвору жінку, вона продовжила: — Сподіваюся, що ви зараз про це думаєте, що можете мене чути. Сподіваюся, вам сниться ця історія та їхнє кохання, сподіваюся, це нагадує вам про те, що є дуже багато причин боротися з тим, від чого нездужаєте, а найбільше — що є люди, які люблять вас і потребують, аби ви отямилися. Люди, яких ви любите теж. Тож якщо вам це не під силу зробити для себе, зробіть це для них. — Ківа нахилилася ближче і прошепотіла їй у вухо: — Боріться, Тільдо. Ви сильніша за це. І вони йдуть по вас.