Тоді вона випросталась і пішла до свого робочого столу, аби прибрати розгардіяш, якого наробив Мот, готова давати щурам еліксир і починати ментально готуватися до завтрашнього дня. Історія її батька зробила те, чого вона потребувала: принесла мир душі. А слова, сказані нею до Тільди, були не менше спрямовані і їй самій.
Навіть якщо бунтівники не прибудуть вчасно, аби звільнити їх до Ордалії, Ківа збиралася боротись і продовжуватиме боротись, тому що тут є люди, яким вона потрібна. А поза Заліндовом є люди, яких вона рішуче налаштована побачити ще.
Її сім’я на неї чекає. Вони йдуть по неї. Вона знала це, як знала власне ім’я. Одного дня вони знову будуть разом.
Вона не дозволить своїй історії завершитися до того, як такий день настане.
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ
Поділившись із Тільдою історією батька, Ківа наважилася вийти в сад з лікарськими рослинами — місце, де вона завжди почувалася найближчою до нього. Оліша і Нерґал прийшли на зміну раніше, тож вона знала, що є кому наглянути за хворою жінкою і вони покличуть при першому натяку на неприємності. Але Ківа почувалася впевненою в тому, що Тільда знову стабільна, принаймні наразі.
Крокуючи гравієвою доріжкою, Ківа пробіглася пальцями в хапун-траві, яка росла вищою за неї саму, ховаючи від очей шлях попереду. Довгі зелені паростки — бур’ян, але зі стебел можна вичавити молочко, яке полегшує вушний біль, і Ківі подобалася приватність, яку вони давали, ілюзія, що це маленький шматочок раю, захований посеред в’язниці, тільки для неї.
«Це може бути наше місце, мишеня, — казав їй батько. — Коли нам знадобиться просто забратися від того всього — можемо приходити сюди. До нашого власного святилища».
Ківа заплющила очі, коли його голос накотив на неї, її пальці досі колихали траву. Вона знову розплющила очі лише тоді, коли дісталася повороту на шляху, обходячи його кільцем. Праворуч були квітники: нагідки, лаванда, маки разом зі снігоцвітом і суріпкою. Навпроти них були ягоди, тоді брунькові, тоді трави, тоді кропива… і так далі й далі — сад, поділений на сектори за типами рослин та їхніми лікувальними властивостями, з найнебезпечнішими зразками в найдальшому кінці кільцеподібного шляху, на окремій клумбі, аби зменшити ризик випадкового розростання. Озираючись довкола, Ківа пригадала перший раз, коли зайшла до саду: батько за руку вів її цим шляхом на заході сонця.
«Це наша таємниця, — сказав він їй, підморгуючи. — Доки я тюремний цілитель, ти можеш прокрадатися сюди, коли тобі заманеться».
«А як же вартові, татку?»
«Ми перетворимо це на гру, — відповів Фаран. — Хованки, як ти колись гралася з Зулейкою, Тором і…» Він обірвав на півслові, не назвав Керіна. Ніколи не називав Керінового імені.
Ківа сковтнула слину, коли до неї прийшли спогади.
Її батько, тюремний цілитель.
Було очевидно, що його розподілять саме на цю роль після прибуття в Заліндов. Його відправили прямісінько в лазарет першого ж дня, працювати під началом жовчної жінки на ім’я Тесса. Фаран був значно кваліфікованішим, але Тесса була головна роками і відмовлялася до нього прислухатися, вже не кажучи про те, щоб навчатися в нього… чи поступитися йому.
Ківа не думала про Тессу вже давно. Ставши навколішки, аби зірвати чортополох, який душив квітник родіоли, вона думками повернулася в ті ранні дні, наповнені страхом і печаллю, але й у них були миті радості, от як тоді, коли батько вперше привів її в цей сад.
«Пообіцяй мені: що б не сталося, ти не втрачатимеш надії, — прошепотів він їй на цьому самому місці, стаючи навколішки перед родіолами. — Твої брат і сестра, твоя мати, — на цьому його голос надтріснув, — вони по тебе прийдуть колись».
«Хіба не по нас, татусю? Вони прийдуть по нас?»
Фаран простяг руку і провів пальцями по її скроні.
«Звісно, сонечко. Я саме це мав на увазі».
Усього через кілька тижнів після того Тесса померла від шлункової хвороби і Фаран заступив на її роль головного медика, лишаючи Ківу на самоті більшість часу, особливо коли його години були незабаром заповнені…