Ківине тіло завмерло, пальці конвульсивно вхопилися за ґрунт.
Тесса померла від шлункової хвороби.
Її батько став головним медиком.
І тоді…
І тоді…
Ківа напружила пам’ять, намагаючись пригадати все, що могла, про той перший рік. Їй було тільки сім. Надто юна, аби осягнути повністю. Надто юна, аби пам’ятати.
Та однаково було дещо, чого вона так і не забула.
Навіть якщо вона таки і забула.
Дотепер.
Шлункова хвороба — вона траплялася раніше.
Дев’ять років тому.
Десятки мертвих.
Сотні.
І, врешті-решт, її батько.
Сльози бризнули з Ківиних очей, пальці намертво застигли в землі, погляд був розфокусований, а спогади розгорталися в думках.
Фаран віддавав пацієнтам усе — Ківа ледве бачила його в ті кілька останніх тижнів, поки хвороба підкошувала одного в’язня за іншим. Батько сказав їй не хвилюватися — вона юна, здорова і не має чого боятись, — але вона бачила, наскільки блідою була його шкіра, мішки в нього під очима, турботи, які збиралися в нього на лобі, навіть коли він намагався заспокоїти її, день за днем.
Він пообіцяв, що вона в безпеці, і вона йому повірила.
Він ніколи не обіцяв, що він у безпеці.
А їй так і не спало на думку запитати.
Тоді одного дня він не повернувся в свій блок.
Навіть коли він допізна лишався з пацієнтами в карантині, він завжди повертався до їхнього блоку. Щоночі, незважаючи на те, наскільки виснаженим був, він завжди знаходив енергію, аби навчати Ківу всьому, що знав про зцілення, нагадуючи їй, наскільки важливо навчатися, розуміти. Ніч за ніччю він ділився роками своїх знань, перевіряючи її вигаданими пацієнтами та їхніми недугами. Лише коли вони були надто втомлені, аби продовжувати, він заправляв їй покривало і розповідав історію, зазвичай одну й ту саму, про те, як зустрів її матір, знаючи, наскільки та її заспокоювала.
То були одні з найгірших Ківиних спогадів.
То були одні з найкращих Ківиних спогадів.
Але тієї ночі, коли він не повернувся, Ківа знала.
Він ніколи більше не навчатиме її своєму ремеслу, ніколи більше не розповідатиме їй історію.
Витираючи рукою очі, Ківа ламала мізки в пошуках хоча б чогось, що він сказав їй тоді, хоча б чогось, що могло б натякнути, чи хвороба, яка пошестю накрила тюрму зараз, та сама, що й дев’ять років тому. Її батько намагався відшукати джерело, як вона? Він здогадався, що спричинило її і як її лікувати? Чи просто прагнув полегшити стан пацієнтів, доки життя не добігало кінця? Доки він не зустрів свій кінець?
Ківа не могла пригадати, як довго тривала хвороба. Її настільки розбило горе після його смерті, що час взагалі перестав щось означати. Але… вона пригадала свій восьмий день народження, тому що то був перший раз, коли вона зробила крок у лазарет після того, як її батько помер, після того, як він її покинув. Головним був новий тюремний цілитель — Ківин попередник, під началом якого вона почала працювати два роки по тому і чиє місце зайняла ще через два роки.
Ківа пам’ятала, що ніхто не хворів тоді, коли надійшов її день народження, — шлункова хвороба минула. Вона знала, бо їй довелося полювати на цілителя в порожній карантинній кімнаті, де вона застала його в дальньому кутку за змішуванням «янгольського пилу». Її прихід змусив його підскочити, і він зажадав знати, чому вона прийшла. Вона сказала йому: одного з в’язнів у майстернях побив вартовий, і той майже помирав.
Цілителю було байдуже. Він дістав зі своєї сорочки піалу з маковим молочком і сказав дати жертві, тоді наказав Ківі лишити його в спокої.
На шляху з лазарету вона навідалася в сад.
Сльози котилися по щоках, коли вона безмовно, прощаючись востаннє, прийняла рішення, зірвала кілька листків алое, тоді поцупила трохи райґрасової живиці і запасні полотняні шмати на шляху з лазарету.
Вона сама надала допомогу побитому в’язневі, точно так, як зробив би батько.
З того моменту Ківа вирішила нести його спадок далі, знаючи, що хоча він і пішов, він однаково з нею… і завжди буде.
Тепер ще більше сліз витекло з Ківиних очей і вона звелася на ноги, вдихаючи свіжий земляний запах саду.
Святилище її батька.
Її святилище.
Їхнє святилище.
Фаран Мерідан помер через шлункову хворобу — ймовірно, ту саму, від якої зараз страждають в’язні Заліндова.