Здорове волосся, здорове тіло. Те й інше рідко зустрічаються в новоприбулих.
Знову Ківа піймала себе на тому, що розмірковує, яке ж життя було в цього чоловіка, що привело його до такого низького падіння.
— Ти ж не зб-бираєшся зімліти, еге ж? — поцікавився Тіпп, з’являючись біля її ліктя з кістяною голкою та мотком жили для накладання швів в руці.
— Що?
Тіпп кивнув униз на чоловіка:
— Зімліти. Через його в-вигляд.
Ківа насупила брови.
— Через його… — Її очі пурхнули до чоловікового обличчя, вперше його дійсно роздивляючись. — О. — Вона ще більше нахмурилася і сказала: — Звісно ж, я не збираюся зімліти.
Тіппів рот сіпнувся.
— Все г-гаразд. Якщо що, я тебе піймаю.
Стріляючи в нього поглядом, Ківа розтулила рот, аби щось відказати, але поруч із ними з’явилася Наарі, підійшовши швидко, беззвучно.
У Ківи вирвався тихий писк до того, як вона змогла щось із цим зробити, але вартова не відвела погляду від чоловіка, який лежав на металевій лаві.
Ні, ще не чоловіка. Тепер, коли він був достатньо чистим, аби його риси можна роздивитися, Ківа бачила, що він ще не дорослий. Але й не хлопчик. Можливо, вісімнадцять чи дев’ятнадцять — на рік-два старший за неї.
Коли Наарі продовжила розглядати його, Ківа зробила те саме. Високий лоб, прямий ніс, довгі вії… такий янгол, від якого художник був би в захваті. Над лівим оком поріз у формі півмісяця, який потрібно зашити, — глибокий, залишить шрам на медовій шкірі. Але все інше на обличчі було бездоганним.
На відміну від решти тіла, як дізналася Ківа, поки відмивала. Спина була в перехрещених шрамах, схожих на її власні, на ті, які діставали багато в’язнів, отримавши побої нагайкою. Але його шрами не мали вигляду, властивого «дев’ятихвостій кішці», — Ківа не знала, який батіг залишив такі рубцюваті рани, але ушкодження були лише на спині, на решті тіла — лише кілька відміток, окрім, звісно, свіжих, які він здобув під час подорожі до Заліндова.
— А ти б-будеш зімлівати, Наарі?
Слова Тіппа привернули увагу Ківи, і вона різко втягла повітря, усвідомлюючи, що він випитує вартову.
В’язням нізащо не можна випитувати вартових.
Навіть гірше, він… він кепкує з неї.
Ківа, наскільки це їй було під силу, намагалася захищати Тіппа з того часу, як померла його матір, але те, що вона могла, має межі. І тепер, після цього…
Бурштиновий погляд Наарі відірвався від обличчя юнака, звужуючись, доки вона роздивлялася пустотливу посмішку Тіппа і незграбно стримуваний страх Ківи. Але єдиним, що вона сказала, було:
— Його потрібно втримати на столі, на випадок, якщо прокинеться.
Затамовуваний подих Ківи втік з легень, від полегшення аж запаморочилося в голові, навіть коли вона помітила, куди перемістився погляд Наарі, і побачила, що в другій руці Тіппа. Скальпель, уже розпечений, вістря якого було розжареною цяткою.
Звісно ж. Ківі потрібно не лише залатати юнака, а й порізати його. Питання — з чого почати? Але, очевидно, вартова вже вибрала: те, як вона наблизилася, було спонукою для Ківи потягтися за лезом, а не за голкою й жилою. Це буде потім, і бажано тоді, коли вартова повернеться на безпечну відстань.
— М-можу потримати його, — запропонував Тіпп, обходячи Ківу і наближаючись до юнака з іншого боку. Він, здавалося, й гадки не мав, якої небезпеки щойно дивом уникнув, і Ківин відчайдушний застережливий погляд скотився з нього, як з гусака вода.
— Тоді візьми його за ноги, — наказала Наарі. — Цей виглядає сильним.
Сильний. Слово сколихнулося в Ківиному животі. Жодного шансу, що його відправлять на кухню чи в майстерні. Поставлять на важку роботу, без сумніву.
Пів року в нього буде. Рік, якщо поталанить.
Тоді він помре.
Ківа не могла собі дозволити перейматися. Вона бачила надто багато смертей за останні десять років, була свідком надто багатьох страждань. Доля ще однієї людини не змінить нічого. Він просто номер Д24Л103, згідно з металевим браслетом, який на його зап’ястя вже почепили вартові, що займалися перевезенням.
З першим помахом скальпеля по тильнім боці його лівої руки Ківа відігнала відновлене поколювання в стегні і нагадала собі, чому вона це робить, чому зраджує все, що має означати цілительство, добровільно шкодячи іншим.
Ми в безпеці. Лишайся живою. Ми прийдемо.
Вона не отримувала вісточок від сім’ї після останньої записки, а враховуючи, що зима більш ніж близько, не очікувала нічого аж до весни, коли знову прибуватиме постійний потік в’язнів. Але вона трималася за їхні слова: гарантія, вимога, обіцянка.