Наарі не намагалася заговорити до Ківи, коли повела її не назад до лазарету, а прямо до її блоку, а тоді — всередину.
Лише коли вони зупинилися біля її нар, Ківа хрипко спитала:
— Але… Наглядач?
— Я збрехала, — сказала Наарі. — Рук тебе не чекає.
Ківа ледве не зірвалася, просто там і тоді, але кивнула і прошепотіла:
— Дякую.
— Ми не всі такі, — прошепотіла у відповідь Наарі, її голос був сповнений болю.
— Я знаю, — прохрипіла Ківа.
І вона дійсно знала, тому що Наарі була доказом, що деякі вартові хороші. Але те, що щойно сталося, те, свідком чого Ківа щойно стала, що їй ледве не довелося пережити…
Ківі не вдавалося викинути це з голови навіть після того, як Наарі пішла, а тюремний блок почали заповнювати люди, які готувалися до сну.
Минали години, а вона так і лежала на нарах, скрутившись калачиком, тремтячи. Звуки розтанули, коли в’язні з обох боків від неї виснажено заснули, і Ківа знала, що їй варто теж — час другої Ордалії стрімко наближався. Їй потрібні сили для того, з чим вона може зіткнутися завтра, особливо зважаючи на те, що вона дізналася про невдалу спробу бунтівників здійснити порятунок. Якщо в них не було іншого плану, який уже втілювався в життя, Ківі доведеться постати перед Випробуванням Вогнем. Їй необхідно відпочити, але… щоразу, як заплющувала очі, вона бачила жінку з передозуванням, блудні руки Різника, «янгольський пил», який виблискував на них обох. Вона на повторі чула погрози Кістяного, слова чоловіка з трапезної: «Вона надто зайнята тим, що розставляє ноги для вартових, нє?»
Шльондра-цілителька.
Ось хто вона, на їхню думку.
Вони помилялися.
Безсердечна різьбярка… нею вона теж не була. Хоча просто зараз хотіла б такою бути, якби це позбавило її від всього того, що вона відчувала.
Ківа не знала, як довго тремтіла під тонким покривалом і в захисному жесті притискала зболене зап’ястя до грудей, і раптом почула тихі кроки, відчула ніжну руку на плечі, після чого нари прогнулися, коли хтось опустився на них в неї за спиною.
Вона не підскочила — знала, хто це. Запах свіжої землі та морського бризу і ще щось, неповторно Джаренове, наче ранкова роса з запахом диму, обігнав його, заспокійливо пурхнувши біля її ніздрів, приносячи заспокоєння, якого вона навіть не намагалася осягнути.
— Наарі розповіла мені, що трапилося, — прошепотів він, знаючи, що вона не спить, бо тремтіння досі струшувало її тіло. — З тобою все гаразд?
Ківа похитала головою. Було надто темно, аби він побачив, — лише слабке срібне світло місяця прокрадалося крізь малі квадратні вікна, подекуди розкидані по довгих стінах, — але він відчув рух. Його долоня перемістилася з її плеча, ковзнула вниз по руці, він обережно огорнув пальці довкола її вдареного зап’ястя. Ківа не запитала, звідки він знає, яке саме зап’ястя… головним було не почати хлипати, коли він ніжно, дуже ніжно огорнув його своїми долонями.
— Мені жаль, Ківо, — прошепотів він.
З її ока покотилася сльоза. Тоді ще одна.
— Зі мною все гаразд, — змусила вона сказати себе. Її голос був наїжачений, болючий навіть для її власних вух. — Зі мною дійсно все гаразд.
Його великий палець легенько, наче пір’їнка, погладжував її шкіру.
— Це нормально, якщо з тобою не все гаразд.
Ківа ковтнула слину. Тоді знову ковтнула. Але клубок в горлі ніяк не зникав. А сльози все ніяк не переставали падати з очей.
Вона не опиралася, коли Джарен ліг на нари й повернув її обличчям до себе, притягуючи в обійми. Знала, що їй варто відправити його геть, але не могла зібратися з духом, натомість втиснулася глибше йому в груди, поки він міцно її обіймав, його сорочка глушила її схлипи і розмокала від її сліз.
Сон її знайшов тільки тоді, коли вона виплакала останню сльозу. Тоді вона відпливла в Джаренових обіймах, почуваючись захищеною і в безпеці вперше за багато років.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
— Як почуваєшся?
Ківа підняла голову наступного ранку і побачила Джарена, який через лазарет крокував до неї. При такому світлі його обличчя досі було палітрою кольорів, але набряк довкола ока майже зник.
— Що ти тут робиш?! — майже пискнула вона. — Хіба ти не повинен бути в тунелях? — Панікуючи, вона вказала на двері, в які він щойно зайшов, із чималим полегшенням помічаючи, що там нема варти. — Іди, поки тебе не впіймали!
У Джарена вистачило нахабства засміятися: