— Розслабся, Ківо.
— Розслабся? Розслабся?
— Мабуть, це недоречне слово, — сказав він, підійшов і поклав їй руки на плечі. — Тоді так: дихай.
Ківа спробувала зробити так, як він порадив, вдихаючи настільки глибоко, наскільки їй під силу; плечі піднімалися і опускалися, його руки їх так і не покидали. Вона не струсила їх, усвідомлюючи, що його дотик значно заспокійливіший, ніж їй би хотілося.
Особливо після цієї ночі. Вони про це не розмовляли, навіть коли прокинулися заплутані одне в одному.
Ківа на мить відчула спалах паніки в поєднанні зі смертельним соромом, але Джарен просто протер очі від сну, пробелькотів «добранок», а тоді запитав — уже виразніше, — як вона почувається. Її плутана, ламана, нерозбірлива відповідь змусила його м’яко розсміятися, і це настільки роздратувало її, що вона сердито зиркнула на нього.
— Якщо тобі під силу так на мене дивитися, — заявив він, шкірячись від вуха до вуха, — то я знаю, що з тобою все буде гаразд. — Тоді він провів пальцями по її щоці й вирушив у напрямку душового блоку.
На цьому все. Жодної незграбності, ніяковості, жодної згадки про те, що трапилося минулої ночі — до чи після того, як він прийшов у її ліжко.
Було ясно, що він давав їй змиритися з цим — з усім цим — не тиснучи. І за це вона була вдячна.
Вона провела ранок, розкладаючи по поличках вчорашній день: Тільдину майже смерть, одкровення в саду про батька і шлункову хворобу, підслухане в трапезній і врешті ситуація з вартовими. Обмірковуючи все це, Ківа зрозуміла одну річ: вона виживала в Заліндові десять років. Десять років. Учорашній день був складним, але вона витримувала й гірше, навіть через вартових. Принаймні цього разу фізичної шкоди їй не завдали, якщо не враховувати синця, який розцвітав на зап’ясті.
Ківа жива — і це головне. І саме це змусило її усвідомити, що нема сенсу зациклюватися на тому, що сталося. Це завершилось, і єдине, чого їй хотілося, — розпрощатися з цим і рухатися далі.
В неї трапилася мить слабкості минулої ночі з Джареном — чи мить сили, як подивитися. Він дав їй те, чого вона потребувала, і саме тоді, коли вона потребувала. І вона була вдячна. Дуже вдячна. Навіть тепер він знову був з нею, ще раз пропонуючи спокій, не через те, що їй випало пройти вчора, а через те, що чекало на неї сьогодні.
Друге Випробування.
Ще одна причина, з якої Ківі було необхідно викинути з голови вчорашній день і зосередитися.
За Джареновим проханням, вона змусила себе вдруге глибоко вдихнути.
— Краще? — запитав він.
— Тобі потрібно йти, — промовила Ківа замість відповіді.
— Мені хотілося побачити тебе перед Ордалією, — сказав Джарен. — Ти готова?
— Звісно, готова.
Джарен не відводив від неї погляду, чекаючи правди, і Ківа зітхнула:
— Гаразд. Я знервована руїна. Щасливий?
Джаренові руки ніжно стиснули її плечі, її погляд пом’якшав.
— У тебе вийде, Ківо.
— Ніхто не виживає в усіх Випробуваннях, Джарене, — прошепотіла Ківа; їй було страшно ще з самого ранку, коли вона розмазала по шкірі Мотову суміш з олією джезері. Тепер, коли час майже настав, не вистачало впевненості в захисті, який та обіцяла, і Ківа все гостріше усвідомлювала: якщо бунтівники не здійснять другу спробу порятунку, принцесин амулет — її найліпший шанс вижити. Ймовірно, єдиний шанс. Її життя в руках Валлентіс — дійсно, жорстокий поворот долі.
— Ти вже впоралася з одним, — нагадав Джарен тихо й заспокійливо. — Ти можеш зробити це знову.
— Але…
— Я в тебе вірю, — перебив він, навіть без натяку на сумнів у голосі. — Тіпп вірить у тебе. Мот вірить. — Він зробив паузу. — Навіть Наарі вірить у тебе.
— Більшості тюремних вартових байдуже, житиму я чи помру.
— Наарі не схожа на більшість тюремних вартових, — заявив Джарен, стверджуючи очевидне. — Ти їй явно до вподоби.
— Це тому, що я єдина людина, яка стоїть між нею і смертю, якщо хвороба так і продовжуватиметься, — пробурмотіла Ківа, хоча й знала, що то не єдина причина. Вартова, схоже, дійсно щиро дбала про неї, навіть збрехала іншим вартовим минулої ночі, аби її захистити.
Джарен заправив Ківі за вухо пасмо волосся, змушуючи її різко хапнути повітря. Але до того, як вона змогла щось зробити — відсахнутися, нахилитися вперед, завмерти, — він зробив крок назад, обидві його руки буденно відпочивали по боках.
— Можливо, — сказав він. Його губи сіпнулися. — Чи, можливо, це через твої тепло, ласку й товариськість взагалі.