— Якщо ти думаєш, що я оце витріщався на тебе якось непристойно… — почав Джарен, але тоді замовк.
Ківині брови підлетіли догори, адже вона не очікувала, що він почне з цього. Її тіло дещо напружилося від здивування, але тоді вона знову розслабилася, пригадуючи, з ким вона і який він обережний. До того ж він наче не збирався питати про Випробування, а вона була рада будь-якому способу відволіктися.
Намагаючись запевнити його, що все гаразд, Ківа пожартувала:
— Якщо не договориш, то я вирішу, що ти саме так і робив.
Її спроба виявити кмітливість його взагалі не заспокоїла.
— Просто… — Він неспокійно завовтузився, наче не знав, що сказати. Чи, певно, як сказати.
— Що, Джарене?
Він потер шию і уник її погляду, нарешті шумно видихнув:
— Нехай. Забудь.
— Просто скажи мені, — натиснула Ківа, тепер вона водночас відчувала зацікавлення і тривогу.
Довгу мить Джарен так і мовчав, наче сперечався з собою. А тоді глибоко вдихнув і знову зустрів її погляд.
— Твої шрами. На стегнах. — Він замовк. — Я побачив їх, коли ніс тебе сюди. Дуже схожі на…
Його голос зійшов нанівець, але цього разу Ківа не підштовхувала продовжувати. Її нутрощі завмерли від його слів, розум був неспроможний на жодну ясну думку.
— То таке. Не має значення, — вона махнула рукою на підтвердження. Але голос був надто високим, спроба показати байдужість — надто очевидною.
Джаренові блакитно-золоті очі непохитно дивилися в її очі, і цього разу вона відвела погляд, наче боялася, що він витягне відповідь просто з її душі.
Вона прочистила горло, скривилася через залишки болю і пошкодувала, що не попросила міцнішої дози макового молочка, навіть якщо й лише для того, аби те її приспало і вберегло від цієї розмови.
— Вони не виглядають такими, що не мають значення, — сказав Джарен тихим голосом. Він умовляв, але не наполягав.
З того, наскільки обережно він поводився і терпляче чекав її відповіді, Ківа зрозуміла: якщо вона повторить свою відповідь, він прийме це і більше ніколи не питатиме. Вона відкрила рота, аби так і зробити, аби зберегти таємницю, але коли спробувала вдруге йому збрехати — слова відмовилися лунати.
Вона не була впевнена, чи то не діє хмільна суміш усіх ліків, але коли вона змусила себе знову зустрітися з Джареном поглядами, захотілося розповісти йому правду. Вона бачила шрами на його спині, дізналася про насильство, жертвою якого він став. Напевно, поділитися своєю історією буде не так і погано.
Ківа перевела погляд на стелю, не в змозі дивитися на нього, доки ділилася таким болючим проблиском зі свого минулого:
— Мені було дванадцять років, коли вперше довелося вирізати символ Заліндова на чиємусь тілі, — почала вона ледь чутно, наче досі вирішуючи, чи хотіла бути почутою. — «Безсердечна різьбярка» — ти чув, як мене називають. Але незважаючи на те, що вони думають, незважаючи на те, що вони бачать, я відчуваю кожну з тих міток, на кожній людині, яку ріжу. І так триває вже п’ять років.
Джарен підсунувся до неї, але Ківа не подивилася на нього.
— Я більше такого не роблю, — прошепотіла вона, одна рука несвідомо почала рухатися до покривала над її стегном. — Але в ті перші дні… Я відчувала надто багато, і мені не було з ким про це поговорити. Щоразу, коли я різала когось, мені було потрібно якось випустити після того емоції, потрібно спокутувати провину, — сказала вона. — Тож за кожну людину, яку різала, я… я різала також і себе. Пізніше, звісно… коли нікого не було поруч. Ніхто не знав.
Вона глибоко вдихнула, набралася відваги й відкинула покривало достатньо, аби показати шрами на обох стегнах; решта її була прикрита плащем Наарі.
Вона провела пальцем по рожевих лініях, замазаних вугіллям; вони стали не такими помітними за роки з того часу, як вона припинила завдавати собі ран.
— Нині я не впевнена, чи карала себе за те, що робила іншим боляче, чи вважала, що, розділивши їхнє страждання, ставала на їхній бік, навіть якщо вони не знали про це і ніколи не знатимуть. — Вона проковтнула слину. — Але коли це перетворилося на залежність, я мала зупинитися. Розпізнала ознаки, щойно почала жадати болю, припливу ендорфінів, які проривалися крізь усепоглинаюче заціпеніння, яке я відчувала. І я зрозуміла, що не була здоровою, що нікому не допоможу, якщо спершу не допоможу собі. — Вона знову глитнула. — Зупинитися було нелегко. Але я зайнялася цим — один раз, ще раз, і врешті розтанула потреба чинити собі шкоду. — Вона знову пробіглася по шрамах пальцями і визнала: — Я досі почуваюся винною. Щоразу. Але також знаю, що провина лежить не на мені, і гадаю, саме це допомагає найбільше. Це не дозволяє повернутися до старих звичок. — Вона замовкла, пильно дивлячись на вже бліді рожеві лінії, а тоді завершила: — І ще — зосередження на тому, аби зцілити всіх, хто до мене звертається. Я нізащо не хочу ризикувати тим, що мене не буде поруч, коли буду їм потрібна, з будь-якої причини… а особливо — з причини, створеної власноруч.