У Ківи не лишилося слів. Її здивувало те, скільки вона повідала Джаренові, як оголила перед ним свої рани, цілком буквально. Вона не могла й подивитися на нього, боячись того, що побачить на його обличчі, не впевнена, буде то жаль, розуміння чи огида… чи комбінація всіх трьох.
Але він почав рухатися, встав зі свого крісла біля її ліжка, і вона не могла втримати погляд, аби той не пурхнув до нього, доки він нахилявся до неї ближче і ближче, доки його губи торкнулися її чола м’яким, наче шепіт, поцілунком.
— Дякую, що довіряєш мені, Ківо, — тихо промовив він їй, коли відхилився достатньо, аби подивитися їй в очі. — Дякую, що поділилася.
Його обличчя не виражало жалю, розуміння чи огиди, вираз був не схожий на жоден, який Ківа бачила в нього раніше. Всередині розливалося тепло, і цілий рій метеликів піднявся вихором у животі, доки вони пильно дивились одне на одного, заледве на відстані подиху.
Ківа не знала, що й сказати, не була навіть певна, чи їй вдалося б відповісти: боялась видати щось не те.
Але їй і не довелося нічого казати, тому що Джарен розірвав контакт, узяв покривало, натяг його знову на неї і заправив по боках, загорнувши її, наче в кокон. Тоді він узяв її за руку, переплів свої пальці з її, поклав їх на її накриту покривалом ногу, якраз над тим місцем, де були шрами:
— Тобі потрібно відпочити. — Він стиснув її руку і пообіцяв: — Я пригляну за Тільдою та пацієнтами в карантині, доки прийде Тіпп. Ти просто дай лікам робити їхню роботу і сном прожени все, що сталося сьогодні. Гаразд?
Від його ніжних дій і шляхетності в Ківи перехопило досі зболене горло, не даючи відповісти словами. Але вона кивнула і набралася хоробрості, аби стиснути його пальці у відповідь.
Джарен усміхнувся їй, усе його обличчя наповнилося щирою прихильністю, і то була картинка, за яку вона трималася, коли заплющила очі й нарешті дозволила тілу розслабитися після сьогоднішньої травми. Вона боялася, що Ордалія повторюватиметься в голові, не даючи заснути, нагадуючи про вогненну бурю, яку вона заледве пережила, але ні — Джаренова усмішка її не покидала. Як і сам Джарен, адже вона усвідомлювала, як він тихо рухався по лазарету, перевіряючи Тільдин стан, а тоді заходячи в карантинну кімнату, як і пообіцяв.
Неспроможна стримати власну усмішку, Ківа зручніше вмостилася у своєму коконі.
Через лічені секунди вона вже спала.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
Решту суботи і цілісіньку неділю Ківа провела в ліжку, дотримуючись вказівок Мота, Тіппа, Джарена й Наарі. До того часу, поки на обрії показався понеділок, вона почала божеволіти. Відчайдушне бажання продовжити дослідження шлункової хвороби (тієї самої, від якої помер її батько) підняло її на світанку, і вона нетерпляче дочікувалася своєї провідниці.
Наарі не поспішала, і коли вона нарешті з’явилася при вході до лазарету, Ківа миттю вискочила за двері.
— Ходімо, ходімо, нам стільки всього потрібно зробити! — заквапилася вона, швидким кроком рушаючи до головних воріт.
Наарі засміялася:
— Когось надто довго не випускали з лікарняного ліжка.
— То не було необхідністю, — сказала Ківа, обминаючи калюжу на гравійній доріжці. — Вчора зі мною вже все було цілком гаразд.
Вартова відповіла сухо:
— Так, ти була просто зразком здорової людини, коли вибралася з ліжка й гепнулася долілиць.
— Після того все було нормально.
— Та ти просто хотіла, аби Джарен тебе знов обійняв.
Ківина голова крутнулася так швидко, що вона аж спіткнулася. Зиркнувши на Наарі, яка усміхалася від вуха до вуха, вона знітилася:
— Такого не було.
— Я там була присутня, — сказала вартова, її усмішка стала ще ширшою. — Він дуже швидко тебе впіймав… і дуже повільно відпускав.
Ківа скреготнула зубами:
— Гадаю, нам варто знову гуляти мовчки.
Наарі розсміялася, щирі веселощі розлилися на її обличчі:
— Пізно, цілителько. Ти мене вже більше не боїшся.