— Взагалі, я її трохи розумію, хоч сама, напевно, так не зробила б. Люди не завжди думають про наслідки своїх вчинків, адже так? Особливо чоловіки.
Ален не заперечував. Адже не вона одна звинуватить його, вважатиме, що у всьому він єдиний винуватець. То навіщо протестувати?
— Є тут у мене на прикметі молода жінка, яка шукає роботи. Постараюсь побачити її сьогодні. Адже вам тільки на ранкові години, так?
— Як їй буде зручно.
— А з оплатою?
— Що скаже, те й платитиму.
Дощ періщив, як і раніше. Перехожі були здебільшого з парасольками. Решітка парку Монсо в кінці вулиці здавалась чорнішою, ніж завжди, і позолота на її вістрях потьмяніла.
Машинально йдучи до своєї червоної малолітражки, Ален раптом згадав про машину Мур-мур. Де вона її покинула? Невже автомобіль і досі стоїть на Університетській, біля будинку Бланше?
Йому стало неприємно, що машина дружини кинута напризволяще. На вулиці. Тож повернув на лівий берег і попрямував до Університетської. За п'ятдесят метрів від особняка, де на другому поверсі жила сім'я Бланше, виблискуючи під дощем, стояла машина Мур-мур. Перед решіткою огорожі стовбичили дві-три купки цікавих. Між ними, певно, були й журналісти.
Він поїхав на вулицю Маріньян і шмигнув у під'їзд будинку, де містилася редакція його журналу… Цей будинок він зайняв поступово увесь, крім першого поверху. Увійшовши в ліфт, Алей піднявся на четвертий поверх і пішов коридорами. З розчинених дверей линула тріскотнява друкарських машинок.
Колись цей будинок призначався під квартири. Та згодом, коли переробляли кімнати на службові приміщення, одні перегородки викидалися, інші ставилися. Утворився лабіринт коридорів, переходів із східцями і глухими кутками.
Час од часу Ален привітно махав комусь рукою. Нарешті відчинив двері свого кабінету, в якому на його місці сидів Малеський.
Ален привітався з ним і тут же зняв телефонну трубку.
— З'єднайте мене з гаражем, голубонько. Так, так, що на вулиці Кардіне. Зайнято? Повідомите мене, як тільки буде можливо.
На столі, як завжди, лежала купа листів. Він переглянув кілька, проте зміст написаного не доходив до нього.
— Алло! Так, так. Гараж на вулиці Кардіне? Це Бенуа? Говорить Пуато. Атож. Спасибі, друзяко. На Університетській залишилася машина моєї дружини. Ні, трохи далі, за міністерством. Не знаю, чи є там ключ. Скажіть механіку, щоб прихопив необхідні інструменти. Так, нехай одведе її до вас у гараж. Догляньте її. Помийте, якщо ваша ласка.
Малеський дивився на нього з цікавістю. Відтепер всі дивитимуться на нього так, що б він не робив. І Ален запитував себе, як має поводитися людина в його становищі?
На першій сторінці газети, що лежала на його робочому столі, Ален помітив свою фотографію: із склянкою віскі и руці, з безладно скуйовдженим волоссям.
Із склянкою — це вже занадто.
Він примусив себе затриматися в редакції, потискуючи чиїсь руки, кидаючи звичайне:
— Привіт, голубе!
Як на вигляд, він тримався краще за них: вони не знали, що йому казати, як дивитись на нього. Ален піднявся на самий верх, в колишні мансарди, де поставили перегородки, щоб створити макетну залу. Один із фотографів, Жюльєн Бур, в присутності макетиста Аньяра схилився над кліше.
Ален узяв купку фотографій і розіклав перед собою на столі. То були здебільшого оголені жінки, зняті в тій особливій манері, яку винайшов журнал «Ти». Голі й напівголі красуні, як цнотливі дівчата.
В них має впізнати себе кожна, пояснював колись Ален своїм першим співробітникам.
З першої рекламної афіші журналу, розклеєної кілька років тому на стінах паризьких будинків, у перехожих цілився вказівний палець — «Ти!»
Величезне «Ти», від якого не можна було відвернутися.
— Слухайте мене добре, голуб'ята. Ми пишемо не для всіх, а для кожного. І кожен мусить відчути, що це стосується його особисто.
Ти… У тебе вдома… Разом з тобою… В тобі самому… Ален знову спустився до себе. Як тільки увійшов, Малеський простяг йому телефонну трубку.
— Рабю…
— Алло! Є новини? Дала вона які-небудь свідчення?
— Ні. Звідси мені говорити незручно. Приїжджайте о пів на першу в буфет Палацу правосуддя, і ми поснідаємо разом. Слідчий доручив мені переказати вам, що він викликає вас о другій годині на очну ставку.
— З дружиною?
— Розуміється.
Рабю повісив трубку.
Адвокат розмовляв з ним якось сухо, наче був у поганому гуморі.
— Не знаю, чи зможу сьогодні повернутися. Взагалі за випуск наступного номера покладаю турботи на тебе.
Він повільно спустився сходами. Роками його запитували: