Хусточки, сорочки, спідня білизна.
— Коли ви бачили його востаннє?
— Без сумніву, сьогодні вранці.
— Ви певні?
Ален глянув інспекторові прямо в очі й нахмурив брови.
— Послухайте-но, Протягом всіх п’яти років, що ми тут живемо, пістолет лежав у шухляді нічного столика… Щовечора, роздягаючись, я викладаю туди ключі, гаманець, портсигар, запальничку, чекову книжку й дрібні гроші… Я до того звик бачити пістолет на місці, що навіть уваги на нього не звертав…
— А відсутність його не здивувала б вас?
— Мабуть, ні, — сказав Ален, подумавши. — Кілька разів траплялося, що він забивався в самий куточок…
— Коли ви востаннє бачили дружину?
— З нею щось трапилось?
— Ви снідали разом?
— Ні, я був зайнятий версткою і на ходу з'їв кілька бутербродів.
— А вона не дзвонила вам часом протягом дня?
— Ні.
Ален змушений був подумати, бо Мур-мур часто дзвонила йому.
— А ви їй?
— Удень вона рідко буває вдома. Вона працює. Журналістка і… Але, даруйте, до чого всі ці запитання?
— Хай краще мій шеф скаже вам про це. Чи не будете ви такі ласкаві супроводити мене на набережну Орфевр?
— Ви впевнені, що з моєю дружиною…
— Її не вбито і не поранено.
Так само чемно й несміливо поліцейський попрямував до дверей. Ален, не роздумуючи, пішов за ним.
Вони не стали викликати загайний ліфт, а зійшли сходами, устеленими товстим плюшем. На кожній площадці вікно було прикрашене різноколірними вітражами, за модою, що панувала в 1900 році.
— Гадаю, ваша дружина теж має машину?
— Авжеж. Невеличке авто. Воно стоїть зараз біля будинку.
На порозі обидва стали, не наважуючись виходити під дощ.
— Як ви сюди дісталися?
— На метро.
— А що, коли я вас підвезу?
— Даруйте мені. Тут же ноги ніде простягнути.
Ален гнав за звичкою. В одному місці навіть вискочив на червоне світло.
— Пробачте…
— Нічого. Вуличний рух — не моя справа.
— Заїхати на подвір'я?
— Як хочете.
Інспектор висунувся з вікна й щось сказав двом вартовим.
— Моя дружина тут?
— Мабуть.
Навіщо запитувати людину, яка однаково нічого не відповість? За кілька хвилин він потрапить до комісара, з яким, безперечно, знайомий, бо майже з усіма він не раз зустрічався.
Не спитавши, куди йти, Ален збіг широкими сходами і став на другому поверсі.
— Либонь, тут?
У довгому, погано освітленому коридорі жодної душі. Двері обабіч зачинено. Тільки старий сторож із срібним ланцюжком на шиї і масивною бляхою на грудях сидів за столом, покритим, як більярд, зеленим сукном.
Пройдіть, будь ласка, до зали чекання. Одну стіну зали було засклено цілком, як у його вітальні, що колись правила за майстерню художника. Якась бабуся в чорному, що ждала своєї черги, вп'ялася в нього злючими очима.
— Даруйте….
Інспектор пішов коридором і постукав у якісь двері, що за ним одразу зачинилися. Бабуся сиділа нерухомо. Навіть повітря тут було якесь нерухоме, сизе, мов туман.
Ален знову глянув на годинник. Двадцять хвилин на дев'яту. Не минуло й години, як він залишив редакцію на вулиці Маріньян, кинувши на ходу Малеському:
— До скорого…
Сьогодні вони у гурті кількох приятелів і приятельок лагодилися вечеряти в новому ресторані на авеню Сюффран.
Атож, тут нема ні дощу, ні вітру. Ніби все зупинилося п просторі й часі. Проте досі — першого-ліпшого дня — нарт було Алену написати на картці своє ім'я, щоб за кілька хвилин чиновник вів його до кабінету начальника карної поліції, а той вставав йому назустріч з простягнутою рукою.
Він давно вже не нудився, чекаючи прийому, від самого початку своєї кар'єри.
Кинув погляд на бабусю — її нерухомість зворушувала його — і мало не запитав, скільки вона вже сидить. Може кілька годин?
У нього урвався терпець. Ален починав задихатись. Тож підвівся, запалив сигарету і став ходити туди й сюди під несхвальним поглядом бабусі.
Відтак одчинив засклені двері, пройшов у коридор і запитав сторожа з срібним ланцюжком:
— Який комісар хоче мене бачити?
— Не знаю, мосьє.
— Але ж їх тут не так уже й багато о цій йорі?
— Два або три. Вони засиджуються іноді допізна. Як вас звати?
В Парижі було чимало місць, де називати своє прізвище не було потреби, бо всі його добре знали.
— Ален Пуато.
— Ви одружені, так?
— Одружений…
— А дружина ваша невисока на зріст, брюнетка, в непромокальному, підбитому хутром плащі?
— Так, так.