Чому Мур-мур попросила в нього пробачення? Це ж було єдине, що вона йому сказала. І нітрохи не хвилювалась.
Він трохи не замовив другої склянки. Ні, надто рано. Вийшовши з бару, попрямував до машини, полишеної досить далеко.
Вигнувшись, ковзнув за кермо, ввімкнув мотор. Куди ж його їхати? Він знав увесь Париж, заробляв багато грошей, знав твердо, що його ніхто не шмагатиме. — «Ти» — видається мільйонним тиражем. Платівки розбираються вмить. Він видаватиме ще один журнал — для підлітків від десяти до п'ятнадцяти років.
Але ж до кого йому поїхати зараз, з ким поговорити одверто? А втім, чи так вже йому хотілося говорити з кимсь із щирим серцем? І чи справді він хоче у всьому розібратися?
Ален знову опинився на вулиці Маріньян. Бо хотів бути оточеним людьми, які від нього залежали і яких він звав «голубчиками». Дружині він теж дав прізвисько Мур-мур. Як на Далекому Заході в Сполучених Штатах таврують розпеченим залізом худобу. Адрієні теж придумав прізвисько.
І ось раптом щось у ньому тріснуло — що саме він ще не знав, але його почав опановувати страх.
У холі перед віконцем каси стояла черга — майже самі жінки. Переможниці конкурсів. Конкурси — чудовий засіб підтримувати в читачок цікавість до журналу. Щонайбільше конкурсів — і роби що хочеш.
Ален піднявся сходами. Тільки другий поверх ще не належить йому. Там була імпортно-експортна контора. Проте орендний договір з нею Алену пощастило розірвати, і через півроку весь будинок можна буде перебудувати.
Йому тридцять два роки.
Хто це говорив про віллу «Ноннетт»? Хто цікавився, чи живуть вони по-сімейному з Мур-мур?
Ніколи вони не жили по-сімейному! На їхній старенькій віллі — невеличкій фермі, що її він переобладнав кожного вихідного дня, — був справжній шарварок, так що вранці хазяям і гостям важко було відповісти, в чиїй постелі або на якій канапі вони проспали ніч.
— Привіт, Борисе.
Малеський глянув на нього, немов прикидав, чи міцно ще стоїть на ногах його патрон.
— Тут тебе зять запитував по телефону, просив подзвонити.
— Додому?
— Ні. В банк.
— От ще дурило!
Він любив повторювати, що не може терпіти дурнів. Вони дратували його.
— З'єднай-но мене з Французьким банком, голубонько. З головною дирекцією. Виклич мосьє Бланше.
Увійшов з паперами секретар редакції Ганьон.
— Я перебив?
— Нітрохи. Це все мені?
— Ні. Я хотів би порадитися з Борисом щодо статейки, яка мене трохи непокоїть.
Але зараз це його не цікавило. Сьогодні четвер, 19 жовтня. Все почалося в середу, 18 жовтня. Напередодні. І в цей час він сидів у своєму кабінеті, на тому ж місці, де сидить тепер Борис, потім поїхав до друкарні на авеню Шатійон, і нічого не було більш важливого для нього, ніж черговий номер журналу «Ти».
— Мосьє Бланше біля телефону.
Ален натиснув кнопку.
— Я слухаю.
— Дзвонив тобі, бо не знаю, що мені робити. Приїхав батько Адрієни. Зупинився в готелі «Лютеція».
Ну, звичайно! Як усякий, що поважає себе, провінціальний інтелігент або чужоземець.
— Хоче бачити обох.
— Чому обох?
— Адже в нього було дві дочки! Одна мертва, а друга в тюрмі!
— Я запросив його, про всяк випадок, сьогодні до себе на вечерю — не можемо ж ми йти до ресторану. Проте сказав, що остаточно домовимося про зустріч після того, як я поговорю з тобою.
— О котрій годині він прийде?
— Близько восьмої.
Мовчання.
— Тіло Адрієни видадуть завтра вранці. Похорон відбудеться в суботу.
Про похорон Ален. І не думав.
— Добре. До вечора.
— Ти її бачив?
— Так.
— Вона нічого не казала?
— Попросила в мене вибачення.
— У тебе?
— Так.
— Що думає слідчий?
— Він не звіряв мені своїх думок.
— А Рабю?
— Не дуже задоволений.
— Погодився виступати оборонцем? Як тільки я заговорив з ним.
— До вечора.
— До вечора.
Ален глянув на Бориса і Ганьона, що напівголосно обговорювали сумнівну статтю. А що, коли запросити яку-небудь друкарку або телефоністку, що з нею вже доводилося мати справу, і майнути кудись на цілу ніч? Ні, людям притаманні упередження, вона може відмовити.
— До скорого.
Ще тільки четверта година. Він зайшов у «Клошетон».
— Подвійне віскі?
Пити не хотілося. Машинально кивнув.
— Атож, голубчику.
— Бачили її?
Бармен, напевно, знав Мур-мур. Всі знали її, Мур-мур. Тому що вона завжди сиділа праворуч від нього, лікоть до ліктя.