— З годину тому.
— І дуже вона засмучена?
— Їй бракує тільки доброго віскі.
Бармен не знав, сміятися йому чи ні. Дрочити людей у Алена увійшло в звичку. Колись він робив це нарочито, та потім звик.
— Здається, дощ скоро перестане.
— А я й не помітив його.
Ален просидів ще з чверть години, спершися ліктем на стойку бару, потім вийшов, сів у машину і, їдучи вгору Єлісейськими Полями, помітив, що небо й справді посвітлішало.
Він звернув на авеню Ваграм, потім на бульвар Курсель. Але звідти крутнув не ліворуч, щоб заїхати до себе, а поставив машину у верхньому кінці бульвару Батіньоль.
Засвічувалися вогні світлових реклам, вивісок.
Площу Кліші він добре знав і як вона виглядає в різні години. Чорна від перехожих, що товпилися, входячи або виходячи з метро; безлюдна о шостій ранку; заповнена прибиральниками й бродягами; знав її в сонячний день, у дощ, коли йшов сніг, узимку, влітку, повсякчас.
За вісімнадцять років, протягом яких він дивився на неї з вікна своєї кімнати, він знав її до нудоти. Певніше, за сімнадцять: бо першого року він був дуже маленький і не міг дотягнутися до вікна.
Він звернув у завулок між бістро та лавкою взуття. Табличка на дверях, якої ніколи не міняли, оповіщала:
ОСКАР ПУАТО
Стоматолог-хірург
(2 поверх, праворуч)
Щодня, повертаючись спочатку з дитячого садка, потім із школи, нарешті з ліцею, він бачив цю табличку і на восьмому році життя заприсягся: зубним лікарем він ніколи не буде, що б там не сталося.
Ален не наважився піднятися ліфтом, що раз або двічі на тиждень неодмінно псувався.
Вирішив піднятися старими сходами, на яких не було доріжки, поминув бельетаж, де жив стинач мозолів, потім другий поверх, де в кожній кімнаті містилися контори. У справах жалюгідних, а то й пов'язаних із шахрайством.
Всі роки, скільки він себе пам'ятає, в будинку була принаймні одна контора лихваря, не завжди та сама або на тому ж поверсі. Його дитинство не викликало в ньому сентиментальної розчуленості. Навпаки! Він ненавидів його і волів би стерти його в своїй пам'яті, як ото стирають крейду з класної дошки.
Неприязні до матері він не почував. Просто вона була йому майже такою ж чужою, як і тітки, що їх він бачив раз на рік, коли батько з матір'ю вирушали в гості до своїх батьків у Діжон.
З материного боку то були Парменони. Ім'я й прізвище діда — Жюль Парменон — красувалося на вивісці кондитерської, Тіточки були всі одного розміру: присадкуваті, широкі в кістках, з суворими обличчями. Посміхалися краєчком губ і трохи солодкувато.
Ален увійшов до їдальні, яка водночас правила й за вітальню. А справжня вітальня була для пацієнтів, які чекали своєї черги. Він упізнав знайомий запах, почув дзижчання бормашини з батькового кабінету.
На матері, як завжди, був фартух, який вона квапливо зривала з себе, йдучи відчиняти двері. Ален нахилився — він був набагато вищий за матір — і поцілував її в обидві щоки.
Мати не наважувалася глянути йому в очі.
— Коли б ти знав, як я засмучена!.. — бурмотіла вона, увіходячи до їдальні, уставленої громіздкими меблями.
Йому кортіло зауважити:
— Так само, як і я.
Та це було б неґречно з його боку.
— Коли вранці за сніданком батько взяв газету й прочитав першу сторінку, він не зміг докінчити сніданку. Добре, що пацієнти йдуть один за одним.
«Прополощіть рот… Сплюньте…»
Хлопчаком він іноді підслуховував під дверима:
«А це боляче?»
«Та що ви! Не треба думати, то й боліти не буде».
Он воно як! Тоді й Алену досить не думати.
— Але як це могло статися, Алене? Така мила жінка…
— Не знаю, мамо…
— Може, з ревнощів?
— Вона ніколи цього і взнаки не давала.
Мати нарешті насмілилася глянути в його бік, полохливо, наче боялася побачити, як він змінився.
— А в тебе вигляд не надто стомлений.
— Ти ж знаєш, що мені важко тільки в перший день.
— Вони прийшли сповістити тебе в редакцію?
— Додому. На мене чекав інспектор і припровадив на набережну Орфевр.
— Але ж ти нічого не зробив, так?
— Ні, їм потрібно тільки було мене про дещо запитати.
Мати попрямувала до буфета, дістала розпочату пляшку вина, чарку. Це була традиція.
— А пригадуєш, Алене…
— Що саме, мамо?
На одній з картин, тьмяній, сіренькій, було зображено «корів на луці біля простенької огорожі.
— Те, що я тобі повсякчас говорила. Але ти вважав себе розумнішим за всіх. Хоч справжньої професії так і не набув.