Вони дивились один на одного, проте рук не подавали.
— Він, либонь, не забариться.
На щастя, тесть прибув одразу. Пролунав дзвоник, почулися кроки Альбера, рипнули двері. Нарешті слуга завів до вітальні мужчину, що не поступався ростом Бланше. але сухорлявого і трохи сутулого, з блідим худим обличчям.
Кощавою рукою він міцно потиснув Алену руку. Потім, так само мовчки, підійшов і потиснув руку другому зятю, потім раптом закашлявся, прикривши рота хусточкою.
— Не звертайте уваги. Дружина в ліжку, з бронхітом. Лікар заборонив їй супроводжувати мене. Та воно, либонь, так і краще. Я теж от простудився.
— Може, пройдемо до мене в кабінет?
Кабінет в стилі «ампір», мав такий же казенний вигляд, як і вітальня.
— Що вам запропонувати, мосьє Фаж?
— Не має значення.
— А тобі?
— Віскі.
Бланше якусь мить повагався, знизав плечима.
Моложавий, з обличчям без жодної зморшки й сивим волоссям, зачесаним назад, Андре Фаж скидався на типового інтелігента, як його уявляють собі люди. В ньому почувалася врівноваженість і лагідність.
Коли Альбер виповнив склянки, Фаж глянув по черзі на Алена і Бланше та зауважив:
— Обох вас постигло нещастя, а я втратив обох дочок. І навіть не знаю, якої мені більше шкода.
Голос його, глухий від стриманого хвилювання, ніби проходив крізь повсть. Він зупинив погляд на Алені.
— Ви бачилися з нею?
Вони так рідко зустрічалися, що мало знали один одного.
— Атож, сьогодні, в кабінеті слідчого.
— І як вона?
— Я був уражений, побачивши її такою спокійною, і тим, як вона була вдягнута: ніби прийшла з візитом.
— Вона завжди була такою. Ще зовсім маленькою, коли почувала себе скривдженою, заб'ється, бувало, в темний куточок або в стінну шафу і не показується, поки не опанує собою.
Він надпив портвейн і поставив склянку.
— Я намагався не читати газет і не читатиму їх тепер тривалий час.
— А як ви дізналися?
— Від вашого поліцейського комісара. Він вважав за свій обов'язок прийти до мене, хоч виклав усе дуже тактовно.
Він глянув довкола.
— Де ж це сталося? — звернувся він до Бланше.
— У спальні, точніше, в суміжному будуарі.
— А де були діти?
— Вечеряли з Наною.
— Вони знають?
— Поки що ні. Я сказав їм, що з мамою трапився нещасний випадок.
Діти! Шестирічний Бобо і трирічна Неллі.
— Так, це від них не втече.
— Тіло привезуть завтра вранці. Похорон — у суботу о десятій.
— Церковний?
Фаж був невіруючим, а його дочки дістали світське виховання.
— Так, я замовив месу з відпущенням гріхів.
Ален почував себе до того зайвим, що навіть запитав себе: чого він тут?
Він слухав, не відчуваючи бажання заходити в розмову. Співрозмовники були такі несхожі між собою. Особливо Бланше. Можна було б подумати, Що вони з різних планет.
А може, він не такий, як усі?
Йому здавалося, що лампи світять аж надто тьмяно. Хоч це була якась омана, бо ще звечора все йому ввижалося в тьмяному світлі. Він почував себе так, ніби його зачинили в похмурому приміщенні.
— Вечерю подано, мосьє.
На руках у Альбера білі рукавички. Довгий стіл був сервірований сріблом і кришталем, з квітами посередині. Невже Бланше спроможний думати й про квіти? Чи це зроблено було автоматично, незалежно від хазяїна?
Посідали щонайдалі один від одного.
— Ви не знаєте, Адрієна дуже мучилася?
— Лікар стверджує, що ні.
— Коли вона була маленькою, я звав її Сплячою Красунею, їй бракувало жвавості й того чарування, що були так властиві Жакліні.
Алену не важко було пригадати образ Адрієни й порівняти з тим, що змалював батько.
— Вона мало гралася, могла годинами сидіти біля вікна й розглядати хмари на небі.
«Тобі не скучно, моя люба?»
«А чого мені скучати?»
Мене й дружину часто тривожив її спокій, який ми іноді вважали за хворобу. Та наш лікар Марньє заспокоїв нас щодо цього.
«Не скаржтесь. Бо коли вона прокинеться, у вас буде багато клопоту. Ваша дівчинка живе інтенсивним внутрішнім життям».
Запала тиша. Бланше скористався з неї, щоб прокашлятись. Альбер подав рибне філе.
— Згодом між сестрами спалахнуло суперництво, хоч ми й робили все, аби уникнути цього. Гадаю, так буває між дітьми в кожній сім'ї. Почалося з того, що Жакліна дістала дозвіл лягати спати на годину пізніше. Протягом кількох місяців Адрієна відмовлялася лягати перша. У неї склеплялися очі, але вона вперто трималася. І ми змушені були піти на компроміс: стали вкладати їх одночасно, на півгодини раніше, ніж належало Жакліні, і на півгодини пізніше, ніж належало Адрієні.