— Та ні…
— У вас, гадаю, нічого повідомити мені, мосьє Пуато?
— Не знаю, що вас цікавить. Що я цілісіньку ніч пиячив, а вранці, прокинувшись, знайшов у себе в ліжку якусь дівчину…
— Мені цё відомо.
— Встановили спостереженням?
— А навіщо? — Комісар став суворіший. — Адже ви не стріляли в своячку, так? Не сердьтесь, що сьогодні вранці я розсівся у вашому кабінеті і дозволив обшарити всі ваші шухляди.
— Дрібниці.
— Мені потрібно було допитати ваших співробітників, їх свідчення потвердили те, що ви самі казали.
— А саме?
— Що ви справді порвали з нею ще минулого року, напередодні різдва. У цьому ж запевнив нас і власник будинку на вулиці Лоншан.
— У мене не було жодних підстав брехати.
— Але вони могли б у вас бути.
Комісар помовчав і, закуривши, посунув пачку відвідувачеві. Ален машинально взяв сигарету. Він догадався, що пауза умисна, та вдав, ніби не розуміє. І теж закурив, байдуже поглядаючи туди й сюди.
–. Я хотів би, щоб ви так само відверто відповіли на запитання, яке я зараз поставлю. Що б ви робили, якби дізналися, хто був коханцем вашої дружини?
— Хочете сказати: коханцем дружини та її сестри?
— Цілком вірно.
Ален на мить стиснув кулаки. Обличчя стало жорстоким.
— Не знаю, — ледве вимовив він, — це залежатиме…
— Від того, хто той негідник?
— Можливо.
— А що, коли він один з ваших співробітників?
Вмить перед очима Алена виник, немов у розрізі, будинок на вулиці Маріньян. Одне за одним промайнули перед ним обличчя чоловіків, молодих, літніх і навіть старих. Та Ален одразу відкидав їх. Франсуа Люзен — завідуючий рекламним відділом? Отой красунчик, що вважає себе непереможним? Ні! В усякому разі, не для Мур-мур… Малеський? Тим більше… Секретар редакції Ганьон? Отой коротун з животиком і підстрибуючою ходою? Ні.
— Не морочте собі голови, я зараз вам його назву.
— Ви вже з'ясували?
— У мене такі можливості, мосьє Пуато, яких у вас нема. Але це ставить мене в трохи скрутне становище. От чому я й попросив вас зайти. Наша розмова суто конфіденціальна. Ну, як ви почуваєте себе?
— Зле! — відповів Ален суворо.
— Я питаю не про наслідки вчорашньої пиятики, а про нерви.
— Коли йдеться про те, що ви так хочете знати, то я спокійний, наче випатрана риба.
— Мені хотілося б, щоб ви мене вислухали серйозно. Я добре знаю метра Рабю і можу припустити, що він висуне версію вбивства на грунті ревнощів. Але для цього йому потрібна головна дійова особа.
— Розумію.
— Ви не підходите, оскільки ваші стосунки з своячкою припинилися майже рік тому. А поки справа дійде до суду, буде вже більше року.
Ален кивнув. Він і справді був спокійний, якось хворобливо спокійний.
— Ваша дружина відмовляється давати свідчення, проте вона має право на захист і, коли йдеться про вбивство з ревнощів…
— Навіщо тягти, комісаре? Прошу вас, викладайте вже!
— Даруйте, мосьє Пуато, але я мушу бути певний, що мої слова не викличуть іншої драми.
— Боїтеся, щоб я його не вбив?
— Атож, ви реагуєте досить-таки жваво.
Ален усміхнувся.
— А заради чого мені його вбивати? Заради дружини? Та я вже звик до думки, що втратив її назавжди. Я багато передумав. Раніш знав: Мур-мур поруч і цього мені було досить. З того часу, як її нема… — Він зробив невиразний жест. — Що ж до Бебі, тобто Адрієни…
— Так. Залишається ваш гонор. Адже ви дуже гонористий.
— Цього я за собою не почуваю.
— Ви невдоволені собою?
— Ні.
— Отже, вам буде байдуже, хто зайняв місце біля сестер?
— Гадаю.
— У вас нема більше зброї?
— Був тільки браунінг.
— Обіцяєте, що не намагатиметеся дістати її?
— Обіцяю.
— Я вам вірю. Мої люди допитали швейцарок у будинках, де проживають декотрі з ваших співробітників. Зрозуміло, тих, на кого впала підозра. Цього разу вдалося застукати злочинця за першими ж дверима і за найближчою адресою — вулиця Монмартр.
Ален думав, хто з його співробітників живе на вулиці Монмартр.
— Жюльєн Бур.
Фотограф, у якого голова набік і гидке хворобливе обличчя. Минулої ночі він зустрів його в кабаре на вулиці Нотр-Дам-де-Лоретт!
— Не сподівалися?
Ален намагався посміхнутись.
— Вибір здається мені невдалим.
Бур був останнім, на кого він міг подумати. Він не дбав про свою зовнішність, був незугара і, мабуть, ніколи не чистив зубів. До того ж уникав погляду, ніби боявся вас.
По суті, Ален нічого не знав про його минуле. Перед тим як стати на роботу до журналу «Ти», Бур не працював ні в крупних газетах, ні в хоч трохи відомих тижневиках.