— Майже щовечора…
— Удвох, без сторонніх?
— Рідко… У нас багато друзів, доводиться часто брати участь у всіляких вечерях, коктейлях…
— Як ви проводите вихідні?
— Субота у нас спокійний день. Але Мур-мур завжди мила писати якусь статтю… Іноді їй випадало залишатися в Парижі на день або два. Вона спеціалізувалася на інтерв'ю з проїжджими знаменитостями… Але скажіть мені, нарешті, чому вона вбила сестру?
Він раптом обурився сам на себе, що так оголяв своє подружнє життя перед цим стомленим поліцейським.
— Це саме те, що ми й намагаємося з'ясувати, адже так?
— Ні, неможливо…
— Що неможливо?
— Щоб вона раптом ні сіло ні впало приревнувала мене до Адрієни…
— Ви з дружиною палко кохали одне одного?
— Я ж казав вам…
— Ви розповідали мені про початок вашого спільного життя в Сен-Жермен-де-Пре… А потім?
Якихось півгодини або годину тому Мур-мур, певно, теж сиділа в цьому кріслі і та ж лампа під молочно-білим абажуром освітлювала їй обличчя.
— Ви її теж про це розпитували?
— Вона відмовилась відповідати…
— А зізналася?
У Алена зажеврів промінь надії.
— Тільки в тому, що стріляла в сестру.
— Але чому? Вона не пояснила чому?
— Ні. Я запропонував їй викликати адвоката за її власним вибором.
— І що вона відповіла?
— Що це ваша справа; що ж до неї — їй байдуже.
Їй байдуже… Мур-мур не могла так сказати. Вона мала б вжити інших слів.
— А як вона тримала себе?
— Напрочуд спокійно. Глянувши на годинника, сказала: «Ми з Аленом мали зустрітися вдома о пів на восьму. Він буде непокоїтись».
— Вона була схвильована?
— Правду кажучи, ні. Чимало я перебачив у цьому кабінеті людей, які щойно вчинили злочин. Та не пригадую, щоб хтось виказував таке вміння володіти собою, як ваша дружина.
— Це тому, що ви не знаєте Мур-мур…
— Коли я правильно вас зрозумів, вам не часто доводилось бувати удвох? Маю на увазі останні роки.
— Разом бували, але віч-на-віч ні… Не забувайте про мою професію, яка змушує мене зустрічатися з людьми з ранку до вечора, а часто-густо й до ранку…
— У вас є коханка, мосьє Пуато?
Знову коханка! Слово, яке нічого не означало, яке здавалось йому таким застарілим!
— Коли ви запитуєте мене, чи сплю я з іншими жінками, крім дружини, то зразу ж відповідаю — сплю… І не з однією, а з дюжиною… Кожного разу, як трапляється нагода і коли жінка варта того…
— Беручи до уваги напрямок вашого журналу, випадків вам, певно, не бракувало?
У голосі комісара лунала заздрість.
— Тепер давайте підсумуємо: ви нічого не знаєте; у вас були любовні стосунки з своячкою, та з грудня минулого року вони припинились, і, оскільки вам відомо, ваша дружина про них нічого не знала. Проте нам треба ще дійти розуміння всього цього.
Ален з цікавістю глянув на комісара; його покоробило. Що сподівається зрозуміти ця людина, нічого не відаючи про їхнє життя, коли він навіть сам нічогісінько не розуміє?
— До речі, до якої газети пише ваша дружина?
— Для жодної і для всіх разом… Вона те, що ми звемо free lance, тобто журналістка, не зв'язана з певною редакцією. Працює на свій страх і риск. Коли пише статтю або серію статей, то вже знає, якій газеті чи журналу запропонувати їх. Часто друкується в англійських і американських журналах…
— А у вашому тижневику?
— Ви вже запитували мене. Ні, це не її жанр.
— У вас є адвокат, мосьє Пуато?
— Звичайно, є.
— Не запросили б ви його зв'язатися зі мною сьогодні ввечері чи завтра вранці?
Полегшено зітхнувши, комісар підвівся.
— Попрошу вас пройти до сусідньої кімнати. Ви повторите свої свідчення стенографісту, який занотує їх.
Як це до нього зробив Бланше. А що міг розповісти їм Бланше? Посідаючи такий видний пост у Французькому банку, він пішов на це приниження і був допитаний якимось поліцейським.
Комісар одчинив двері.
— Жюльєн! Мосьє Пуато стисло викладе вам свої свідчення. Ви їх зафіксуєте, а він підпише їх завтра протягом дня. Мені вже час додому.
Він повернувся до Алена.
— Даруйте, мосье Пуато, що затримав вас. До завтра.
— Коли я побачу дружину?
— Це вже справа слідчого.
— Де вона ночуватиме сьогодні?
— Внизу, в камері попереднього ув’язнення.
— Чи треба їй передати що-небудь з речей — білизну, речі туалету?..
— Якщо бажаєте. Проте в першу ніч…
Він не закінчив своєї думки.
— Тільки валізу вам доведеться доставити на набережну Орлож.
— Знаю.
Камери, двори, кабінет, де жінок оглядають лікарі… Років десять тому він писав про це репортаж…