Куди тепер? Вечорами Ален ніколи ще не повертався додому так рано, навіть з Мур-мур. Якщо він зараз не нап'ється до нестями, йому не заснути, не позбутися думок, що лізли в голову.
Почуття самотності було для нього незвичне. Він сидів у машині на порожній набережній, палив сигарету, слухав, як гомонить набухла від дощу Сена, а в голові жодної думки.
В двадцяти чи півсотні барах та нічних кабаре він неодмінно зустрів би людей, яких уже багато років звав «голубчиками» і які, потиснувши йому руку, спитали б:
— Віскі?
Знайшов би й жінок, і тих, що з ними вже спав або ще не встиг чи не мав бажання переспати.
Місце в машині поряд із ним було холодне і пусте.
На Університетську вулицю хіба? До зятя? Яке було в нього обличчя, у цього поважного, бундючного зятя, коли він почув, що його дружину вбито…»
До речі, Алену не сказали, куди цілилась Мур-мур — в голову чи в груди. Відомо тільки, що потім вона пішла до вікна й притулилась обличчям до шибки. Це дуже на неї схоже. Вона так часто робила. Говориш до неї, а вона не ворушиться і лиш через тривалий час повертається й запитує з лагідним виглядом:
«Ти щось казав?»
«Про що ти так замислилась?»
«Ні про що. Ти ж добре знаєш, що я ніколи ні про що не думаю».
Чудна якась. І Адрієна теж. Її великі, облямовані довгими віями очі найчастіше не висловлювали ніякого почуття. Усі жінки чудні. І чоловіки? Торочать про них казна-що.
Пишуть всілякі нісенітниці, що не мають нічого спільного з дійсністю. А він сам, Ален, хіба не чудний?
Якийсь поліцейський, що вийшов освіжитися, рушив до нього, поправляючи пояс. Ален вважав за краще поїхати геть.
Завтра вранці в газетах… Він здивувався, що досі ще не зустрів ні репортерів, ні фотографів. Видно, намагались замовчати справу, доки можливо. З поваги до нього. Чи до його багатющого зятя?
У сім'ї Бланше всі посідали високі пости: батько, троє синів. Коли народився перший, було одразу вирішено: політехнічний інститут.
Другому — Вища педагогічна школа. А третьому — міністерство фінансів.
І вийшло по-їхньому. Всі досягли вельможного становища, всі засіли в просторих кабінетах з швейцаром біля дверей.
Від них аж смерділо.
Лайно! Лайно! І ще раз лайно!
Ні, з нього досить. Хотілося щось робити, розмовляти з людьми, хоч і не знав з ким. Вулиця Ріволі. Він увійшов до знайомого бару.
— Привіт, Гастоне!
— Ви самі, мосьє Ален?
— Як бачиш.
— Подвійне віскі?
Ален знизав плечима: чого б це раптом він міняв свої звички?
— Сподіваюсь, ваша дружина здорова?
— Гадаю, так.
— Але її немає в Парижі?
Ален знову прибрав задирикуватого тону.
— Навпаки. Вона більше, ніж у Парижі. В самому серці Парижа.
Гастон, не розуміючи, глянув на нього. Якась парочка дослухалася до їхньої розмови, спостерігаючи його в дзеркалі.
— Моя дружина сидить у камері попереднього ув'язнення.
Його слова не справили на бармена жодного враження.
— Ти не знаєш будинку попереднього ув'язнення на набережній Орлож?
Бармен спробував посміхнутись.
— Вона вбила свою сестру.
— Нещасний випадок?
— Малоймовірно, бо вона тримала в руці пістолет.
— Жартуєте. Правда ж?
— Завтра вранці прочитаєш у газетах. Одержуй з мене!
Ален поклав на стойку стофранковий білет, устав, так нічого й не вирішивши, і за чверть години під'їхав до свого дому. На тротуарі, біля під'їзду, юрмилося не менш двадцяти чоловік, між якими легко було впізнати фоторепортерів.
Він мало не натиснув на педаль акселератора. Але навіщо? В ту ж мить його засліпили спалахи магнію. Репортери метнулися до машини, і він вийшов, намагаючись зберегти гідність.
— Хвилинку, Алене…
— Катайте, хлопці!
Він дав сфотографувати себе спочатку біля розчинених дверцят, потім запалюючи сигарету. Репортери тримали напоготові блокноти.
— Скажіть, мосьє Пуато…
Новачок, який не знав, що всі звуть його Аленом.
— Чи не знаходите ви, що зараз надворі вогко? Чому б нам не піднятися до мене?
Треба було знати Алена так, як знала його Мур-мур, щоб помітити, що голос його не мав звичайного тембру. Ні, це був не той похмурий голос, що на набережній Орлож. Навпаки, тепер у ньому звучали металеві нотки.
— Заходьте ж… Всі заходьте…
Вісім чоловіків втиснулися в ліфт, інші метнулися вгору сходами. Всі зібралися під дверима, та Ален довго шукав ключ. Кінець кінцем виявив його в кишені, куди ніколи не мав звички класти.