— Ти знаєш, Макизьоне, як заяву писати.
— Так.
— А як твоє прізвище?
— Ось паспорт.
— Микита Зіновійович Панасенко, — це за паспортом.
"Як усе просто, а я длубався у словниках, щоб розшифрувати оте дивне слово "макизьон".
У переддень екзаменів працювали з ранку до вечора, на квартирі професора. Лягаючи спати, Дмитро Іванович відчув страшну втому, підсилену хвилюванням. "Треба задрімати, перебити втому сном". Силився заснути, але сон не йшов. Підвівся, глянув у темінь ночі. "Скільки ж у моєму житті було вступних екзаменів. Чужі діти, діти колег, син. Але так хвилювався уперше. Професор бажав перемоги передусім для самого себе, а вже потім для Ма-кизьона, який без будь-чийого примусу, виснажливою працею і навчанням захотів поховати своє минуле..."
Коли удвох з Макизьоном і екзаменаційним листом, що засвідчував перемогу, вони вийшли до парку, їх зустріли ті двоє, причесані, поголені, без пакунків і пляшок. Підійшли до професора, соромливо вклонилися:
— Спасителю ви наш! І оборонець!
Більшого для себе професор і не бажав".
Тетяна Віяр закінчила читати, провела рукавом по очах і стала перевдягатися.
— Куди ти, Таню? Уже пізно.
— Поїду, відвезу це професорові, я ж без його дозволу взяла, щоб ви зрозуміли, в якому він стані. А у вас, мабуть, замість душі камінь.
— Та ти що, Таню, ми дуже зворушені. Ти й не помітила, як ми шморгали носом.
Віяр мовчки зібрала аркуші й поїхала.
— Молодчина Тетяна, — зреагувала Зоя.
— А мені чомусь неспокійно. Щось під серцем щемить, — озвалася юристка Волі-на, нова власниця ліжка Аліни Колосов-ської.
— Не псуй нам настрою проти ночі, Волю. Тетяна дівчина з характером. Ти ж бачиш: не ми, а вона знайшла в собі рішучість взяти близько до серця Минкову біду...
Тієї ночі Тетяна Віяр до гуртожитку не повернулася. Ми трохи попереживали, але, зрештою, вже звикли до того, що на останніх курсах багато хто з однокурсників раптом не те, щоб зникнути, а просто рідше потрапляє на очі: хтось одружився, хтось у декреті, хтось знайшов свою нішу і вже працює, заробляє на додаток до стипендії. Та й не кожного, зрештою, аж надто приємно зустрічати, як-от, наприклад, того ж таки поета Федю. Поет з нього, власне, непоганий, тільки за вдачею шпичакуватий. Без штрикачки нікого не пропустить:
— Привіт, тютьо! Угадай, хто це написав:
— Та ти ж сам, мабуть, і написав.
— Малишка не знаєш! А на носі дер-жекзамен. До речі, а це правда, що ваша молдаваночка з професором Минком спить?
— Як це?
— А так. Не валетом, звичайно.
— Це в тебе зневага до всіх говорить.
— Запам'ятайте, шановна. У поета зневаги не може бути. Тільки натхнення і гроші. А, може, і їх не бути.
"Щось таки він пронюхав. Бо вчора вона знов не ночувала в гуртожитку".
— До речі, тютьо, сьогодні я зайду до вас. Увечері латиніст чергує в гуртожитку, а я завжди його супроводжую...
Тебе тільки нам бракувало! Тут до попереднього захисту диплома треба готуватися, а не з поетом вечір збавляти. Хоча з латиністом не гріх було б побачитися. Він на першому курсі був у нас за керівника на сільгоспроботах у Криму. З роками події минулого визернюються, набувають більшої рельєфності. І хоча не все з того колишнього варте, щоб залишатися в пам'яті, проте богиня Мнемозіна раз у раз підкидає нам ту чи іншу пригоду. Отже, студентські колгоспи...
Без колгоспної епопеї, що мала офіційну назву "трудовий семестр", наше студентське життя у ті часи видавалося б неповним. Не тому що ми так його прагнули, а тому що "так було заведено". Усілякі відступи від академічного процесу викликали інтерес не самі по собі, а скоріше як офіційно дозволена розрядка після, або в очікуванні занудних лекцій деяких викладачів. Експериментів у ті часи було чимало. Хтось під час канікул їхав з будзагоном на цілину; хтось після закінчення юридичного факультету їхав працювати головою відсталого колгоспу... А той, кому бракувало відваги або місця в команді цілинників, міг бодай піти на факультет журналістики послухати лекцію голови артілі "Пам'яті Леніна" Черкаської області Г.Коваленка, про що з захопленням повідомляла офіційна студентська газета "За радянські кадри". А от на сільгоспроботи бажання ні в кого не питали. Їхати, і крапка! І їхали. Тюті теж. До Криму!