"Якщо не знайдеш коли для себе розради, дитино, піди до Дніпра, сядь у човен (обов'язково з бабою Варкою, бо течія), попливи на той берег. Звідти краще видно красу нашого села. (банально) Пильнуй, Полю руки. Мий часто і натирай лопухом. Руки в жінки повинні бути роботящі і красиві. Тримайся матері і баби Варки, бо мене, вважай нема. А так додому хочеться, хоч слідок твій поцілувати, доню. Та не можу. Горить усе мені всередині. У танкові завжди так. Горимо. Горіли і жита, і залізо, горів і я з ними. Думаєш, залізо не горить? Горить... Плавиться... Ось, нарешті, підмога... Але мене, вважай, вже немає..." "Польова пошта 13972 "ж".
— Полю, наче хтось стукає у двері.
— Листоноша.
І враз усе попливло у баби Варки: онука, село, Кокора...
"Пропав безвісти"...
— Бреше... Бреше й карта, як брешуть люди. Не простився мені, Полю, той гріх, про який ти знаєш, — казала баба Варка, вмираючи.
д: — Ось така історія... Шкода, все-таки, що не умовила я того прозаїка взяти цей сюжет собі.
ж: — Навіщо, коли ви самі добре упоралися з ним?
д: — Та все думаю, що в нього вийшло б яскравіше і переконливіше. Бо одне діло життєвий факт, а друге його художня інтерпретація.
ж: — Тут я б не погодилася з вами. По-перше, ніякого сумніву щодо наявності справді художньої інтерпретації у вашому тексті немає. А по-друге, ваша інтерпретація виграє від того, про що ви самі казали на початку, про особистісність вашого сприйняття певного життєвого факту. В усякому разі, мене ваш текст настільки зацікавив, що я хотіла б познайомитися й з іншими художніми інтерпретаціями ваших життєвих фактів часів війни та й пізніших.
д: Гаразд. Тоді спочатку... Спочатку буде...
Командир і медсестра
Була неділя. У цей день нікого вже не гнали на переправу. Поменшало й військової техніки. Але від Дніпра везли й везли поранених. Коней не вистачало, впрягли й Костишиного бичка. Тої неділі, першого листопада 1943 року, нездатний був збагнути справжній зміст слів: "бомбування", "обстріл", "кров", "смерть" хіба що той, хто до того не дожив. Не вода, а сама кров, мов течія посеред течії великої ріки, плинула Дніпром. Надвечір у бік Ясногородки на правому березі рушили під ворожим вогнем величезні понтони з червоноармійцями. А Касатовичі, які ще вчора були звичайнісіньким українським селом, сьогодні нагадували величезний казан, у якому кипіло залізо, земля і люди. Розтрощено вибухом німецького гарматного набою колгоспну кухню, догоряв польовий госпіталь, рештки амбару, конала у передсмертних корчах чиясь корова. Розколювалося небо від гуркоту штурмовиків, що літали мало не над головами. Здригалася наша схованка — погріб діда Семена. Либонь ціляли німці у височенний осокір, на якому могла бути червоноармій-ська виглядка, спостережний пункт.
— Хотів же перед війною зрубати, так стара водно: "Хай веселить обійстя". — Ось тепер повеселить.
Командир, — так його називали в селі, — був зібраний і різкий, як ніколи, переходив від підводи до підводи, вдивлявся в поранених, радився з лікарями, покрикував на бійців-санітарів, показуючи в бік Костишиної хати, де в коморі тимчасово розміщували бійців з важкими ураженнями, до підходу автотранспорту.
Раптом по той бік вулиці почувся крик: "Медсестру поранило!" Діти, дарма що німець не припиняв обстрілу, перші вискочили з погреба діда Семена й побігли до Костихи. Ми дуже любили медсестру, бо відчували її добре ставлення до нас: кому струп'я на голові загоїть, кому воші виведе, а кого просто погладить по голові.
Ноші стояли біля підводи посеред Кос-тишиного двору. На ношах лежала медсестра. Кров цівкою бігла з її шиї. Командир упав навколішки і, притискаючи хустку до рани, намагався зупинити кровотечу. Очі медсестри були напіввідкриті, повіки не ворушилися. До командира підійшов лікар і сказав: "Ви не хочете помити руки?" Той мовчки підвівся, підійшов до рукомийника і механічно наказав:
— Дітям — цукру, жінкам — по консерві.
Убитих на війні, як правило ховали в плащ-палатках і шинелях. Медсестрі збили домовину з дощок, і в ній поховали.
Війська пішли далі на захід, і командира я більше не бачила. Але впізнала б його, мабуть, і через двадцять років. По самих тільки очах. Вони були в нього зеленого кольору, надзвичайно гарні.
У повоєнних Касатовичах багато що змінилося. Поля підросла. Костихіна Марія повернулася з Німеччини, куди її заревану, зі сльозами й голосінням проводжала Костиха, як на шибеницю, і тепер виспівувала на подвір'ї: